Розділ 30

У словах чудовиська простежувалась неприхована погроза. Отже, харон щось знає, та чомусь не хоче говорити. І не просто не хоче — він боїться втратити камінь. Коли я заглянув потворі в очі, здалось, що сила амулету починає гаснути перед силою, яку набуває цей дивний камінь. Я відчув загрозу, яка раптом нависла наді мною. Потрібно вшиватися звідси, доки чудовисько не передумало показати вихід.

— Гаразд, я йду.

Міцніше затиснувши шаблю Есхи, я піднявся.

— Іди за мною, — коротко сказав харон і поповз вперед, показуючи дорогу.

Звивистий підземний коридор розгалужувався, закручувався в спіралі, несподівано обривався прірвою, підіймався вгору і круто опускався вниз. Це був справжній лабіринт. Без супроводу з нього ніколи не вибратись. Але несподівано тунель різко обірвався. Я голосно ковтнув слину і на мить пошкодував, що довірився потворі. Та краще придивившись, розгледів слабо освітлений камінцями-ліхтариками, ледь помітний вузький лаз. Харону туди не пролізти, та і мені не просто протиснутись між двох стін, які кожної миті грозили розчавити, як комаху.

— Тобі — туди, — сказало чудовисько, не дивлячись в очі. — Сподіваюсь, ти зможеш вибратись із підземелля.

Останні слова стривожили. Тільки зараз я починав розуміти, яким небезпечним може виявитись шлях. Заблукати — означало загинути. Та назад дороги не було. Харон масивним тілом загороджував відступ. Я був упевнений, що він зробить усе, щоб не дозволити повернутися назад до його скарбу. Ще недавно потвора була добрим порадником, а тепер в її очах палала ворожість. Прикро ось так розлучатись з хароном, все-таки він допоміг знайти шлях з Вершини Тиші.

Я вже майже протиснувся у вузький прохід, але повернувся і крикнув:

— Якщо все-таки вдасться вибратись із підземель, я спробую відшукати твою сім’ю. Що передати?

У цей момент я побачив, як в очах потвори з’явилось щось схоже на ніжність, але лише на мить.

— Нічого. Я сам скажу їм усе, що хочу сказати, — і харон, розвернувшись, вже повз назад до печери, до скарбів.

— Дякую! — крикнув я навздогін, і чи то здалось, чи дійсно спина чудовиська здригнулася від цих слів, але харон продовжував повзти геть.

Коли потвора зникла з поля зору, хвиля нестерпного щему накрила з головою. Глибока самотність, що змушує безсило опускати руки, і страх, який засліплює очі, спустошливим вихором увірвались у серце. Залишаючись один на один із світом, який постійно підкидав випробування на міцність, я все ж розумів: потрібно рухатися вперед. Згадував настанови Есхи і Едо та заспокоював себе: друзі зі мною. Їхня незрима присутність надавала сил, змушувала не піддаватись паніці, не кинутись назад за хароном, а зробити крок вперед, крок у невідомість…