Розділ 14

Густий туман, наче куліси, поволі розповзався і я добре розгледів переможених, зі зв’язаними за спиною руками піратів, які, понуривши голови, стояли на колінах. Серед них і поранений Ракун-Саро. Колишні невільники під керівництвом нахабного бороданя радісно освоювались на захоплених кораблях. Я не вірив власним очам!

Наче й час порадіти за перемогу, але сумна участь капітана і екіпажу затьмарювала радість. Все виглядало так, ніби я зрадив.

Пролунав гучний свист. Бородань, задерши голову, тицьнув вгору пальцем:

— О! Ми забули про ще одного пірата! — закричав колишній невільник, єхидно скалячи зуби. — Спускайте сюди, шмаркача!

— Отямся, Скайре! Якби не малий, сидів би ти і далі в кайданах, — обізвався темношкірий велетень, що назвався Окаваном.

— Тримайся, я зараз! — крикнув здоровань.

Незважаючи на кремезну статуру, Окаван легко видряпався наверх:

— Міцно вчепись обома руками за канат і постарайся розгойдати. Коли наблизишся, хапайся за мій одяг, а я переріжу мотузки і впіймаю тебе. Не бійся, Айхо!

Я і не боявся. Після всього, що трапилось, я не злякався б навіть, якби зірвався у прірву. Тоді я не знав, чого хочу насправді: кинутись у небезпечну Ратоку чи продовжувати жити.

Переживши весь біль втрати, який часто здається нестерпним, нам завжди дається шанс знову бути щасливими, не зважаючи ні на що! Втрачаючи близьку людину сьогодні, завтра отримуємо можливість зустріти іншу, яка, звичайно, не замінить, але заповнить пустоту, що утворилася в серці, і знову поверне радість і здатність любити. Та всьому свій час. Час потрібен, щоб гоїлись рани, щоб знову почати прагнути щастя, а не варитись в мороці минулого. Але тоді я ще цього не знав. Я вперше переживав втрату і, здавалося, що ніколи не позбудусь клейкого болю і панічного страху жити без рідних, без яких не уявляв існування. Я боявся і не хотів змиритися з думкою, що діда вже немає, немає малого радика. Що я робитиму завтра, коли прокинуся, знаючи, що ніхто не чекає, що в Шанталії, куди я так рвався, не зустріне дід. І що ми взагалі більше ніколи не зустрінемось. Я залишився сам на сам із життям, з яким не знав, що робити. А похмурі думки, як чорні каркари, витали навколо і ні на мить не давали спокою. Я ще не знав, що з часом біль стихає, що обриси рідних стираються з пам’яті, та назавжди залишаються в серці, а на зміну їм приходять нові, нові люди, нові переживання, нові події, нове щастя. Але тоді я навіть не мав часу, щоб оплакати тих, кого любив…