Розділ 14

— Радику, не смій! Чуєш! Не смій! — у відчаї закричав я. — Вертайся! Вертайся назад!

Звіреня повернуло мордочку. У величезних вологих очиськах застигла хвилююча відданість. Серце стиснулося…

— До мене! До мене, друже! — благав я.

Радик в нерішучості, ще раз озирнувся. Я зрадів, простягнувши вільну руку:

— Ходи! Ходи сюди, маленький!

Радик стрибнув. Стрибнув на жерця. Шипи вп’ялися у спину ворога. Шаку закричав від болю і відпустив канат. Радик та жрець падали вниз. А моє розчавлене серце летіло разом з ними…

На льоту Шаку схопився за канат і втримався. Радик кігтями вчепився в чайшу. В руках ворога блиснув ніж і жрець навмання вдарив звіра. Бризнула кров.

— Ні-і-і-і-і-і!!!

Радик шкереберть полетів у темні ненаситні води Ратоки.

В очах потемніло. Пекучий біль випалював груди.

— Ра-ди-ку-у-у!!! Ра-ди-ку-у-у!!! — рвонувся я, щоб кинутись у воду за другом, але тільки смикнув заплутану в канаті руку.

Відчай затьмарював розум. Безсило повиснувши, я чекав доки переслідувач наблизиться і прикінчить мене. Біль паралізував. Без надії опустилась голова, і я побачив ніж ворога, на якому ще блищала кров маленького друга.

— Щоб ти здох, — прохрипів я, не в силах вдихнути на повні груди. Непомітно серце наповнилось невідомим… Ненависть. Підступне почуття, про яке розповідав Ракун-Саро.

Чайшу наближався. Рана на спині заважала, ворог кривився, але вперто повз. А я терпляче чекав. Я витягнув ніж і чекав. Воїн Шаку крикнув, і я здригнувся від несподіванки, бо голос видався знайомим.

— Ну що, Айхо більше нема кому захищати! Радо і цього скаженого звіра я відправив до прабатьків! Тепер ти залишився беззахисним. Але не переживай, смерті доведеться чекати недовго!

Перемагаючи дикий біль, воїн перестрибнув на мій канат. Вперше я побачив обличчя ворога. Це був Сохо, той незнайомець, через якого нам з Радо довелося покинути дім. Але що це він сказав про діда? Від цих жахливих слів кров захолола, я став, мов кам’яний.

— Ти все брешеш! Цього не може бути! — викрикнув я.

— Ще й як може, Айхо! І дід, і звір — мертві! — Шаку усміхнувся, а здавалось, що шкірився хижак. — Прощайся з життям!

Ніж уп’явся в долоню аж до крові. З усією люттю я різав під собою канат. На мить в очах Сохо спалахнуло здивування. Лезо перегризло останню мотузку і я з насолодою спостерігав, як падає ворог в ненаситну Ратоку, яка, здається, чекала на чергову жертву.

Коли ріка зімкнула темні води над Воїном Шаку, я з полегшенням зітхнув і вперше за довгий час глянув вниз на палубу, де мала вирувати битва. Але замість ляскоту шабель чувся знайомий гучний голос колишнього невільника, який хвацько роздавав накази.