Розділ 13

— А бунтівники?

— Бунтівники сидять в карцері. Там нема кайданів. Все, годі балачок! Схоже, справа зроблена! — і справді удари в двері слабшали, — Пора підніматися наверх і трохи розім’яти кулаки! Ти як, малий?

Кулаки зовсім не бажали розминатися. Але виглядати боягузом не хотілося. Я вийняв ножа. Кістер голосно розреготався:

— Куди тобі! Ти такий малий, що й поцілити важко, але розтоптати легко. Сиди тут і не рипайся! — крикнув Кістер, підіймаючись наверх.

Радик перелякано заліз на руки, посопуючи, сховав носика між лапками. Я гладив по жорсткій шерсті звіра, а сам пильно прислухався до битви, що вирувала. На зміну страху прийшло дивне відчуття чи скоріше бажання вижити і перемогти ворога. Я не міг більше залишатися у невідомості.

— Радику, чіпляйсь за спину! Час і нам до зброї!

На верхніх сходинках обережно висунув голову. Різкий запах крові, поту і смерті неприємно вдарив в носа. Їдкий туман до сліз роз’їдав очі. Я ледве встиг пригнутися, як тіло пірата пролетіло повз, шкереберть покотилося вниз. Я з жахом дивився на мертвяка. Це перша мертва людина, яку бачив…

Скривавленим килимом палубу вкривали понівечені тіла. Живі зійшлися у смертельній сутичці.

На плечі одноокого велетня накинулось двоє, не даючи розмахнутися могутнім кулачищам. Третій, як міг, гамселив Кістера. Забувши про небезпеку, я схопив невелику діжку і щосили покотив під ноги кривднику. Змахнувши руками, як підстрелений птах, нападник звалився на палубу. Радик скочив на спину одноокому пірату, як батогом, шмагав на всі боки колючим хвостом. Відчувши свободу, Кістер з усією силою жбурляв нападників, як непотріб, за борт.

— Малий, то ти не така вже й шмаркля, як здаєшся! — весело крикнув пірат.

За мить велет кинувся у вир битви. Та ворогів ставало все більше і більше…

Яскравий тюрбан чайшу небезпечно промайнув у натовпі. Прокинувся знайомий страх. І я, як останній боягуз, швидко сховався за розтрощеною бочкою.

— А-а, ох, до-по-мо-жи… — почув я зовсім близько стогін.

— Гоше, це ти? — не впізнав я скривавленого кухаря, якому часто допомагав у камбузі. — О, небеса!

Бідолаха пластом лежав на брудній палубі, дрижачі руки безпомічно на животі прикривали рану, з якої сочилася кров. Посинілі пересохлі губи бідолахи щось нечутно шептали.

— Що, Гоше? Що? — нахилився я дуже близько.

— Во-д-и…

— Зараз, Гоше.

Я квапливо приклав до спраглих губ пірата флягу. Голова Гоша безсило впала на груди, хрипи припинилися. І я з жахом зрозумів, що бідолаха помер.

— Гей, малий! Отямся! Чому не в трюмі? — я нарешті глянув на Кістера, який схвильовано трусив за плечі.