Розділ 13

— Справи кепські, Айхо, — продовжував пірат, — Ракун-Саро поранений, половина команди перебита, а цим демонам хоч би хни. Капітан наказав допомогти тобі вибратися звідси. Я спустив човен, — і одноокий показав в напрямку лівого борту. — Сідай і пливи геть. А далі думай сам, як добратися до Шанталії. Не гай часу! Прощавай! — і Кістер ринув у бій.

На мить я зрадів, що нарешті можу вибратися з цього пекла. Навіть кинувся в бік спущеного човна. Але погляд зачепився за пораненого Ракун-Саро, що хоробро бився з кремезним Воїном Шаку. Кістера знову обступили вороги. Згадав про невільників, що залишились на поталу піратам. Я не вважав себе сміливцем і не переставав думати про човен. Але щось мовби не відпускало, не дозволяло втекти, як останньому боягузу. Можливо, це сумління, про яке говорив Ракун-Саро. Щось в душі змушувало побороти страх і спробувати допомогти друзям.

Я стрімголов кинувся назад у трюм. Погляд зупинився на в’язці ключів від трюмів та кайданів. Підстрибнувши раз, другий, зрозумів: не дотягнуся. Розлючений від власного безсилля, з усієї сили гримнув ногою по клятій стіні. Ногу засудомило, а ключі і далі висіли на місці. Я б міг стати на одну з бочок, які підпирали двері карцеру. Але як велетенську діжку повну води докотити до стіни? Залишався лише один шанс — радик! Ось хто міг допомогти. Я вказав малому на в’язку. Радик хутко видерся на спину. Як пружина, високо підскочив. Ключі, гучно дзенькнувши, гепнулись на підлогу.

— Ура!

На радощах я смачно поцілував звірка в мокрий ніс. Малий голосно чхнув і з писком вискочив з рук. Не гаючи часу, як дорогоцінний скарб, я схопив в’язку. На мить зупинився перед дверима з невільниками. Ні. Я повинен дати людям шанс отримати свободу. Нарешті, почувши характерне клацання, зрозумів: замок піддався. Важкі двері зі скрипом відчинилися…