Розділ 8

— Скоро будеш на свободі, друже! — гладив я звіра, ховаючи тужливий погляд, — Скоро зможеш вільно літати в небі над рідною Вернакією, зможеш повернутися до зграї. Я вірю, що колись зустрінемося, як давні друзі!

Я обійняв сифона за довгу міцну шию. Гарячий подих звіра обпік спину. Ще раз заглянув в темні, як кора старого дерева, очі друга:

— Іди, — читалось в них.

І давлячись слізьми, я швидко вибіг на вулицю. Непомітно підійшла Астра, співчутливо поклавши руку на плече:

— Не засмучуйся, сифон дикий звір, і йому краще на свободі. Я про це попіклуюсь.

— Гей, ти! — обірвав нас грубий голос охоронця.

— Певно, володар хоче поговорити, — схвильовано сказала Астра.

— За мною, — скомандував кремезний пірат.

Як не хотілось бачитися із Фаросом, але розумів, що зустрічі не уникнути. Вже минали площу, і погляд зачепився за нещасних новоприбулих невільників. Налякані, стомлені люди проводжали зневажливим, ненависним поглядом і я з соромом розумів, в яке непевне становище потрапив.

Фарос сидів на золотому троні у всій величі. Що керує цим вже немолодим чоловіком? Чи дійсно благородні мотиви, в знак вдячності за врятовану доньку, змушують його повернути мені свободу? Чому ж в іншому йому бракує благородства? Чому існують ці нещасні люди, що зараз мордуються у брудних бараках? Клейким страхом і приниженням пронизані стіни поселення. Навіть цинічні пірати, які жорстоко поводяться із невільниками, потерпають від влади сивочолого чоловіка. Невже немає в світі сили, перед якою і Фарос впаде на коліна?

Закрадалася думка, що кровожерливий пірат всією душею ненавидить мене. І якби не мої сумнівні здібності підкоряти тварин, я давно був би мертвим.

Охоронці силою змусили впасти на коліна. І я вкотре відчув принизливе безсилля перед силою дорослих. Ні, коли виросту, вже ніхто і ні перед ким не змусить стати навколішки! Обурений, я зухвало підняв голову, зустрівся з холодним поглядом ватажка піратів. Чорні, як безодня, очі Фароса зле блищали, наповнені ненавистю і підступністю, мимоволі змушували захвилюватись. Подорож видавалася все більш примарною. Здалося, що ось-ось і я поповню ряди невільників на площі.

— Сьогодні прибув корабель, на якому відпливеш, — зараз із вуст Фароса це прозвучало неймовірно. — Астра сказала, що збираєшся в Шанталію.

Я кивнув.

— Чи знаєш, як це далеко?! — розчервонівся обурений ватажок.

— Ні! — надія добратись до діда танула на очах.

— Зате я знаю! Це ж край світу! До Шанталії команда не повезе! — твердо мовив володар. — Піратам заборонено швартуватись в шанталійських портах. Зійдеш в Сакарії, а далі вже твій клопіт. Дякуй і за це! Та пам’ятай, я роблю це тільки заради доньки. Так що, не випробовуй терпіння. Забирайся геть! Хоча, ні! Стій! Що ти зробив з мертвим звіром?

Питання заскочило зненацька. Але на допомогу вчасно прийшла Астра:

— Зранку я бачила труп на березі ріки, на схід від поселення, певно викинуло течією. Айхо, ти позбувся трупа у хвилях Ратоки?

— Не знав, що це заборонено, — підіграв я.