Розділ «29»

— Чорт! Справді, чого це я так злякався? Та якщо я цю стервозу встріну, своїми руками придушу, — запалився Стас. — То кажеш, вона хотіла його замочити? Виходить, ми з хлопцями були праві… Але ти звідки знаєш?

— Мені недавно одна дівчина розповіла.

— Що? Яка дівчина? Де вона таке почула? — запитання посипались, як із рогу достатку й одразу з двох боків. Але мені не дуже хотілося вплутувати Олексія Никифоровича в цю історію, так і не з'ясовану до кінця, тому я спробувала змінити тему:

— Послухайте, зараз важливо інше. Дізнатися, чи живий Влад. Принаймні, спробувати хоч якось це з'ясувати.

— Та якщо він десь ховається, якщо він боїться повернутися сюди, я його з-під землі знайду… — бив кулаком себе в груди Стас. — Треба ж, друг опинився в такій ситуації, а я навіть не здогадувався. Звичайно, соромно, мабуть, було сказати, що рідна баба пришити хотіла. Вирішив із усім упоратися сам.

— Яка баба? — насторожилася Оксана, що помітно повеселішала. Надія, як кажуть, помирає останньою, а в її випадку, згідно з нашими припущеннями, звичайно, людина, яку вона вважала мертвою, мала бути живою.

— А ти хто йому, взагалі-то? — запитав Стас. Дипломатичністю він не вирізнявся.

— Я? Я… Я його люблю… — не розгубилась Оксана.

— А-а-а… Зрозуміло. А чого я про тебе не знаю? — знову поліз він із дурними розпитуваннями.

Ця розмова вимагала термінового втручання, тому я не змогла не виручити подругу й не прийняти бій на себе.

— Стасику, це взагалі окрема історія, і я тобі окремо її розповім. Оксана двадцятого чи двадцять першого січня цього року летіла з ним у одному літаку на Мюнхен. Потім відтіля ж їй прийшла листівка зі словом: «Пам’ятаю». Я думаю, що Влад і зараз у Німеччині, але живе під іншим ім'ям і з іншим паспортом.

— Сказав, землю перерию, значить перерию, — заявив Стас. — А ти мені свій телефончик залиш, для контакту, — звернувся він до Оксани. — Тобі доведеться згадати, якого числа ти летіла й на якому кріслі сиділа. Коротше, ти зрозуміла, до чого я?

Оксана тільки закивала головою.

— Ну, все, дівчата. Справ по горло. Особливо, після того, що ви мені тут понарозказували, — попрощався з нами Стас.

— Отже, в мене тепер є надія? — Оксана глянула мені у вічі.

— Ти маєш бути впевнена.