Розділ «29»

— Ну, всяке може бути… — я не знала, що відповісти.

— Старонаводницька, будинок чотири, квартира шістдесят п’ять, — вдовольнив мою цікавість Стас.

Ні! Таких збігів не буває. Адже за цією адресою зараз живе Олександр. Це там, де я безсовісно прогулювалася без дозволу хазяїна й ховалася від нього в шафі. Але як таке може бути? Чому Олександр там живе? Я б могла ще припустити, що цю квартиру йому дала інша Лєна, його коханка. Але…

Як могла, плутано й непослідовно розповіла і про випадок із шампанським, і про хлопця, який наполегливо пропонував мені цей напій, і про те, що він, виявляється, зараз, чомусь живе в квартирі його друга Влада. І за якоюсь випадковістю знає вже покійну Лєну…

— До речі, — поцікавилась я, — ти і твій беззубий водій єдині, хто знає, що я була того вечора в будинку Лєни. Сподіваюся…

— Та за кого ти мене маєш? Я ж не дарма тобі подзвонив і сказав, що все гаразд. Думаєш, я б так наполегливо цікавився експертизою, якби мені Петько не сказав, куди тебе возив? Я вже був подумав, що це ти її ненароком пришила. Тільки не ображайся, але сама розумієш, дзвониш, вимагаєш машину, нічого не пояснюєш, а потім мені повідомляють, що колишня дружина Олексія мертва. Я подумав, що ви мужика не поділили, спочатку по-бабськи накричали одна на одну, потім у хід пазурі свої наточені пустили, а в ході бою без правил усяке могло статися — хтось зі сходів навернувся, або одну з войовничих сторін спеціально штовхнули, — розмірковував Стас.

— Як ти міг про мене таке подумати? — розлютилась я.

— А що мені залишалося? Чого ти злишся, у житті ще й не таке буває! Кажу ж, тільки ненадовго припустив, а потім поцікавився, дізнався, що ця дурепа сама ратиці відкинула, зі сходів звалилася, ну, зрозуміло, заспокоївся й відразу тобі подзвонив.

— Спасибі за довіру. Та й за те, що подзвонив, теж. Ти мене справді заспокоїв, я від переляку мало в штанці не наклала, коли побачила мертве тіло… До речі, знаєш, мене дуже непокоїть одне питання… Які стосунки могли бути в цього Олександра з Лєною? І якщо Лєна ревнувала всіх підряд жінок до Олексія Никифоровича, то, можливо, це вона найняла його! Як про це дізнатися? Стасе, я вже остаточно заплуталася… Допоможи розібратися, бо цього вже не подужаю.

— Та не питання! Я його, як лимон, вичавлю, розповість усе, немов на сповіді, а я буду його священиком, — віджартувався він. До речі, не надумала до мене в якості «бронежилетки»? Ти не бійся, я тебе для не для захисту — для іміджу візьму, ну, й для краси, звісно. А Вованів залишу для остраху. Якщо хочеш, і сам можу в тебе охороною бути. Уявляєш — охорона для охорони! Задля сміху. За тобою, подруго, ой, як наглядати слід, з ока ні на мить не спускати, бо ти ж без нагляду пропадеш. Вічно тягне тебе у якесь лайно влізти! То як?

— Ні, Стасику, боюся, допрацюю до кінця місяця в Олексія Никифоровича — і на цьому все. Не тягну я… — чемно спробувала я відмовитись. — А от щодо охорони, то віриш, я по життю така тюхтійка, що мені вона й не зашкодила б. Але це коли розбагатію, матиму обслугу, особистого водія, тоді одного Вована в тебе позичу…

— Ну, як хочеш, а тоді, може… Це… Ну… розумієш, про що я?

Відверто кажучи, не розуміла, хоча… Уважно і здивовано подивилася на приятеля, очікуючи вже, що зараз і він висуне пропозицію негайно почати кохатися… Але, до кінця в це не вірячи, спробувала підбадьорити його кивком.

— Та я про тіснішу дружбу, — обличчя в Стаса знову набуло кольору буряка (треба ж, такий сором’язливий, а я думала, що голомозі хлопці нічого не боятися й нікого не соромляться, але підозри знову відбилися в мене на обличчі, бо він поквапився виправитись): — Е-е… я з найчеснішими намірами… Може, зустрічатися почнемо? Повір, не пожалкуєш, я не жадібний, добрий, якщо мене не виводити, за тебе горою стоятиму, кожному по морді надаю, якщо… Ну… щось не так. Ти шалено приваблива, я теж наче рилом не підкачав…

Нарешті до мене дійшло, як, то кажуть, на третю добу. Це ж треба — то нікого, то просто відбою нема від залицяльників! Але мене врятував дзвінок мобільного.

— Леро, це Оксана. Я хотіла б із тобою зустрітися. Терміново. Ти де зараз?

— Недалеко від Пушкінського парку, а ти?

Запитання залишилося без відповіді. Лише наполеглива вимога:

— За п'ятнадцять хвилин біля «Шелтера»… — короткі гудки. Стислість — сестра таланту. Але після нашої останньої розмови я навіть не ображалася на Оксану. Може, вона ще ніяк не оговтається від того потрясіння… Адже новина про смерть рідко викликає позитивні емоції.

Мені довелося терміново попрощатися зі Стасом і бігти до ресторанчику швидкої їжі за назвою «Шелтер».