Розділ «23»

— Дзвонили? — поцікавився він.

Як могла, розповіла про дзвінок викрадача й відвідини його колишньої дружини.

— Звідки в неї ключі? — здивувався Олексій Никифорович. — А загалом… потім з’ясую. Ти не звертай на неї уваги, Валеріє, вона трохи імпульсивна особа.

Він пішов у ванну, але на ходу запитав:

— Сподіваюся, ти мене дочекаєшся? Чи дуже поспішаєш?

Поспішати мені було нікуди, та й нога трохи боліла. Тому я, звичайно, почала чекати чистого й красивого боса.

Потім ми пили каву… Розмовляли (тему про викрадення обминали)… Потім… А потім він знову взяв мене за руку, присунувся ближче. Обійняв за плечі. Доторкнувся губами до мого обличчя, дуже ніжно провів долонею по волоссі й щоці… Його очі горіли вогнем і заворожували. Вони мене гіпнотизували, і я не могла відірватися від палких іскорок у них. Я дивилася й потопала (як я розумію тих нещасних жінок, які готові лягати біля його ніг стосами!). Моя воля мені не корилася, розум мовчав… Зазвичай у таких випадках він мені називає неймовірну кількість «за» і «проти», але… У нього не було слів, та й у мене теж. Хотілося всього й відразу: обіймів, поцілунків, жагучого сексу й ваги тіла… Хотілося забутися й зануритись у вир божевілля. І цієї миті мені було байдуже, де я, на яких правах і навіщо… Просто відчувати любов… Просто любити…

Він присунувся ще ближче й почав спочатку дуже обережно, а потім дедалі сильніше, з якоюсь неприборканою пристрастю цілувати мене в губи. І здавалося, що ніколи й нікого він так не цілував, і взагалі ніхто мене так не цілував… Боляче й солодко… Мені не хотілося відсторонятися, щоб ця неземна мить тривала. Думаю, він чудово це відчув, бо підхопив мене на руки й поніс у свою спальню.

Ліжко було величезне. Здавалося, воно було призначене тільки для того, щоб на ньому займатися сексом. Але стан блаженства перервався пронизливим телефонним дзвінком, і до мене раптом повернувся зниклий розум… Стало жахливо соромно й ніяково. І я могла таке вчинити!? Фарба сорому залила обличчя.

Дзвонила моя матуся…

— Валеріє!!! Де тебе носить? Ти ж учора пішла з дому! Як подалася на свою роботу, так і досі… Що це за робота така? Ти що, влаштувалася путаною? І взагалі, ти дивилася на годинник? Негайно йди додому…

— Але мамо…

— Я… сказала негайно, інакше я… я… не знаю, що зроблю!

Втім, цього разу я була безмежно вдячна любій мамі за те, що вона врятувала свою дочку від необдуманого вчинку й не дозволила втратити й так безтямну голову остаточно.

Я швидко зібралася й поквапилась до дверей. Олексій Никифорович ніжно попрощався зі мною, подякував за чудовий вечір і, як галантний кавалер, запропонував підвезти додому, але я відмовилася… Навіщо? На вулиці повно таксі, готових домчати в будь-яку точку міста.

До речі, екзекуції вдалося уникнути. Але ніяк не завдяки моїм безневинним очам.

Мама побачила перебинтовану ногу, і її бойовий настрій миттю випарувався.

— Моя дівчинко! Ти потрапила в лікарню й не хотіла тривожити свою нещасну нервову матір? — мама чудово відповіла за мене, навіть не змусивши щось вигадувати. Я тільки сумно кивала в такт її словам. Блаженний, хто вірує…