Розділ «23»

— Ні, просто знайома. Була у тривалому відрядженні, повернулася, а мені сказали, що з Лілею сталося нещастя. Кажуть, злочинця не знайшли, ось я й вирішила написати про неї статтю. Взагалі, я журналістка…

— І що ж ти хочеш написати?

— Зараз складно сказати. Поговорю з вами, з іншими мешканцями. Можливо, зберу матеріал для статті.

— Крім мене, тобі тут ніхто нічого до пуття не розкаже. Тому можеш і не ходити. Тільки бабусь наших розполохаєш. Ось послухай, я й сам розкажу… Ішла вона ввечері додому, а в нашому під'їзді, сама бачила, ні лампочки, ні віконечка (до речі, саме того дня її викрутили, відтоді й живемо без світла). Ось… кислоту їй у обличчя хлюпнули…

— І це вся розповідь? — глянула я розчаровано.

— Та стривай ти, не перебивай, — він докірливо похитав головою. — Добре, що я вчасно приспів. Ми саме з Марусею з прогулянки поверталися, ця сволота ще мене й з ніг збила…

— Яка сволота?

— Та мужик той, що хотів Лільку погубити.

— А ви його випадково не запам'ятали?

— Хіба в темряві щось розгледиш? Я й міліціонерам сказав, нічого, мовляв, пояснити не можу через відсутність денного світла, при місяці не дуже бачу.

— І що, жодних слідів він після себе не залишив?

— Які сліди? Ти думаєш, хтось хотів сміття в темному під'їзді збирати? Ліхтариком міліціонери по кутках пройшлися та й поїхали собі. Щоправда, ми з Марусею потім усе-таки самі вирішили пошукати, але нічого вартого уваги не знайшли, фантики від цукерок, недопалки й ґудзик.

— А ви не думали, що цей ґудзик міг відірватися від одягу злочинця? — запитала я.

— Яка метка! Не думав, знаєш, навіть не припускав. Ґудзичок, щоправда, підібрав, брехати не буду. Помив його порошком і в коробочку вкинув.

У мене є шанс довести, що це міг бути Олександр! Треба тільки взяти в дідуся ґудзик і переглянути одяг підозрюваного. А раптом підійде!

— А може, ви мені його знайдете? — поцікавилась я.

— Одразу видно, журналістка, — дід пошкандибав до серванта й заходився порпатись у коробочці з-під льодяників.

— Не можу знайти. Та й забув я вже, який той ґудзик із себе. Здається, на наш, радянський, схожий не дуже, — заохкав дід і поставив переді мною коробочку з різними ґудзиками. — Ще покійна дружина їх збирала. Хочеш — сама шукай.

Поки я відбирала, як мені здавалося, ті ґудзики, що цілком могли бути знахідкою, щоб не гаяти часу, слухала балачки дідуся:

— Усе може бути. До речі, не знаєш, від чого Лілька померла? — його розпирало бажання розповісти все до кінця.