Розділ «15»

— Та засувка не відкривається.

— Звичайно, нею вже років зо два ніхто не користується, звідтоді, як медсестричка одного разу застрягла. Ти спробуй на кнопочку не тиснути, а потягни її вбік… Уже приловчись якось, вона має піддатися, — напучували мене крізь двері.

Пальцями, звісно, кнопка не витягалась, але в моїй сумочці так багато потрібних і непотрібних речей! Потрібним зараз виявився пінцет для вищипування брів. Тому із завданням я впоралася швидко, засувка піддалася й двері відчинились.

Переді мною була трохи незвична картина. На вході стояла дебела тітка, загороджуючи своїм могутнім тілом весь прохід. Щоб прослизнути повз неї, треба було б стати удавом, а так — шансів жодних. У руках вона тримала дерев'яну качалку, до того ж, качалка була в борошні й шматках тіста.

— Ану сядь, де стоїш, — громовим голосом скомандувала вона, помахавши качалкою в мене перед носом.

Мабуть, де означало — зайди назад і сядь на унітаз.

— Документи покажи, — зажадала вона.

Добре, що після відвідування УБОЗу я не залишала свій паспорт удома. А так… Ну що в нас, воєнний стан, щоб постійно носити документи? Особливо з моїм щастям усе губити й забувати…

— Наче схожа, — коментувала тітка, розглядаючи то мене, то документ. — Та й міліціонер цей добре тебе описав. — То чого ти від мене хотіла?

— Від вас? Нічого зовсім, — тут уже настала черга дивуватися мені.

— Ти ж сказала, що в п'ятнадцяту приходила. Що, сама не знала, до кого йшла?

До мене дійшло. У голові клацнув перемикач, але розповідати про бідолашну подругу я вже не стала. Тут першою жертвою могла виявитися я сама. Тому сказала жінці, що товариш попросив мене занести його другові двадцять гривень, оскільки сам сьогодні поїхав на південь. А тому, що іншої можливості передати гроші в нього не було, довелося йти мені.

— Гроші? Це добре, — пожвавилася жінка, — а кому сказав передати?

— Петришину Олександру.

Обличчя в товстунки відразу скисло.

— Але в нас нема таких. Тільки я та чоловік. Прізвище наше Сердюк. Ти точно прізвище не переплутала?

— А чоловіка вашого звати Сашком? — поцікавилась я.

— Чому Сашком? Петром, — відповіла вона.

— А сина у вас або дочки немає? Може, в них є друг Сашко?

— Та немає в нас нікого. Бездітні ми. Може, ти все-таки прізвище переплутала? — жінці ну дуже, хотілося привласнити 20 гривень.