Розділ «15»

Нічого не залишалося, як витягти із сумочки двадцятку, позичену в Соні до завтра, й віддати жінці.

— Моя справа прийти за адресою й передати. Правильно? Тому беріть, — усміхнулась я їй.

— Ой! Спасибі. Я ці гроші днів на п'ять розтягну, — раділа жінка. — А може, вип'єш чаю?

— Ні, спасибі, що виручили, звільнили, можна сказати, з ув'язнення. Усього найкращого, — попрощалась я.

Мені терміново треба було свіжого повітря. Після такого казусу, тим паче, другого за день, жага полювання на цього Олександра пропала. Та й навіщо він мені здався? — думала я, йдучи до зупинки. Навіть у трамваї доведеться зайцем їхати. У кишенях гуляв не просто вітер, а справжній буревій. До того ж, часи квитків за п'ять копійок минули ще за мого раннього дитинства.

До речі, в громадському транспорті з назвою трамвай люду було не дуже багато. Пам’ятаю роки безтурботного студентського життя, коли я швиденько ставала біля вікна з незворушним обличчям. Мовляв, я давно тут стою, і в мене є квиток. Ризик полягав тільки в тім, що контролери могли за лічені секунди виявити обман, але досі мені щастило.

Пам'ятаєте фразу: «Ніколи не бігай за чоловіком і автобусом — з'явиться наступний»? На жаль, суть цього, безперечно, розумного вислову всім зрозуміла, та тільки чинити так ми забуваємо, особливо, коли дуже нам подобається об’єкт пристрасті, або дуже поспішаємо. Це я до того, що хлопчина спортивної статури ракетою мчав до зупиненого трамвая. Але відстань була досить довга й ні висолоплений язик, ані витріщені очі, навіть атлетична швидкість не допомогли йому, а двері, як часто це буває, зачинилися перед самим носом, і трамвай рушив. Мабуть, хлопець дуже поспішав, бо, не довго думаючи, стрибнув на автозчеплення заднього вагона. І поїхав дуже навіть непогано, з вітерцем. І все б нічого, але цієї миті до заднього майданчика підійшов кондуктор. Спочатку він вирішив, що вчорашнє гуляння до ранку було для нього зайвим (запах перегару розпливався по всьому салону так, що забивав усі інші аромати, приємні й не дуже). Спочатку він протер очі, потім похитав головою з боку на бік, ще раз подивився на хлопця, який чарівно йому посміхався за вікном. Потім кондуктор ще раз ретельно протер очі, спочатку одне, потім друге, але… Видіння не зникало. Він упритул підійшов до скла і прихилився чолом. Аж раптом, як кажуть, на десяту добу до нього дійшло — це не біла гарячка запізнилася, а лише молодий чоловік, який їхав поза салоном трамвая. Кондуктор почав розмахувати руками і кричати, щоб той негайно забирався геть, але ж хлопець нічого не чув. Він усе зрозумів інакше. Із задньої кишені штанів дістав проїзний квиток і показав кондукторові.

Для п'яниці, мабуть, це стало останньою краплею. Він вирішив, що біла гарячка його все-таки навідала, і повільно сповз на підлогу. Поки привели бідолашного кондуктора до тями, хлопець уже зліз на потрібній йому зупинці, а нещасний ще довго вдивлявся за скло, очікуючи побачити чергове видіння.

Незважаючи на те, що дуже хотілося спостерігати за кондуктором, мені довелося вийти (це була моя зупинка), щоб не піддатися ризику нападу злих і безцеремонних контролерів.

Соні, звісно, вдома не було. Та й який їй сенс приїжджати й сидіти в квартирі? Очевидно, знову на полюванні.