Розділ без назви (48)

Тепер для мене було лише одне виправдання. На допитах я скажу їм не більше, ніж мертві.

Машину так підкидало на вибоїнах, що спресовану москальню кидало з боку на бік, аж тріщали борти.

— Палєгчє, нє скот вєзьош!

Матюччя перло з горлянок, але шофер тиснув і тиснув на газ, ніби його хтось підганяв. Не минуло й години, як студебекер зупинився на подвір’ї обласного УМГБ, схожому на кам’яний мішок. Мені роз­в’язали ноги, а руки скрутили дротом за спиною.

— Пшол!

Двоє конвойників завели мене сходами до кімнати, яскраво освітленої лампочкою, що звисала під стелею. Великий стіл, на стіні портрет Сталіна, стільці біля столу і попід стінами, а так — більше нікого. Лише в коридорі чулося тупотіння, там якось ураз забігали-заметушилися, дехто несміливо заглядав у прочинені на ширину долоні двері. Краєм ока я помітив у тій вузенькій проймі знайомого носа під ­щурячими очицями і здогадався, чому лишили відхилені двері. Та мені було байдуже, чи впізнають мене, чи ні. Я не збирався себе вигороджувати. Вони взяли мене зі зброєю в руках і плести казки про те, що я стрілець господарчого відділу, нікого не вбивав і займався лише постачанням харчів, було б зайвим приниженням.

До кімнати, порипуючи чобітьми, зайшло відразу зо п’ять офіцерів. Перший став за столом і дивився на мене доброзичливо й весело. Кругле кирпате обличчя, русяве волосся, зачесане клинцем навскоси донизу.

— Ну, здрастуй, Місяцю ясний! — це був той голос, що давав мені клятву.

Я постановив собі мовчати, нехай від злості уб’ють, закатують до смерті, але тут мене зачепило за живе. Заїло, що цей самовпевнений кирпань назвав мене Місяцем, бо Гак, котрий заглядав у щілину, вже встиг сказати йому, хто я є. Щоб збити гебістові ­пиху, я відповів:

— Драстуйте, лейтенанте Свердлов.

Він напружився і ще намагався приховати своє здивування, та я повернувся до його начальника з настовбурченим їжакуватим волоссям і, косо всміхнувшись, спитав:

— Я ж не помиляюся, підполковнику Хорсуне, що це лейтенант Петро Свердлов з Умані?

Хорсун, відвісивши щелепу, з підозрою подивився на лейтенанта.

— Тим більше, тим більше, — сказав Свердлов, витискаючи в’ялу посмішку. — Тоді поговоримо, як давні знайомі.

— Мені немає про що говорити з вами.

— Ну, це ти зря.

Він постукав штульбою цигарки об картонну коробку «Казбеку», наче підковував намальованого на ній коня.

— В СБ хлопці розумні, — сказав Свердлов, закурюючи. — Домовимось.

Ну от. І він знає, що я «досвідчений есбіст».

— Я не співпрацюватиму з вами.