Тепер для мене було лише одне виправдання. На допитах я скажу їм не більше, ніж мертві.
Машину так підкидало на вибоїнах, що спресовану москальню кидало з боку на бік, аж тріщали борти.
— Палєгчє, нє скот вєзьош!
Матюччя перло з горлянок, але шофер тиснув і тиснув на газ, ніби його хтось підганяв. Не минуло й години, як студебекер зупинився на подвір’ї обласного УМГБ, схожому на кам’яний мішок. Мені розв’язали ноги, а руки скрутили дротом за спиною.
— Пшол!
Двоє конвойників завели мене сходами до кімнати, яскраво освітленої лампочкою, що звисала під стелею. Великий стіл, на стіні портрет Сталіна, стільці біля столу і попід стінами, а так — більше нікого. Лише в коридорі чулося тупотіння, там якось ураз забігали-заметушилися, дехто несміливо заглядав у прочинені на ширину долоні двері. Краєм ока я помітив у тій вузенькій проймі знайомого носа під щурячими очицями і здогадався, чому лишили відхилені двері. Та мені було байдуже, чи впізнають мене, чи ні. Я не збирався себе вигороджувати. Вони взяли мене зі зброєю в руках і плести казки про те, що я стрілець господарчого відділу, нікого не вбивав і займався лише постачанням харчів, було б зайвим приниженням.
До кімнати, порипуючи чобітьми, зайшло відразу зо п’ять офіцерів. Перший став за столом і дивився на мене доброзичливо й весело. Кругле кирпате обличчя, русяве волосся, зачесане клинцем навскоси донизу.
— Ну, здрастуй, Місяцю ясний! — це був той голос, що давав мені клятву.
Я постановив собі мовчати, нехай від злості уб’ють, закатують до смерті, але тут мене зачепило за живе. Заїло, що цей самовпевнений кирпань назвав мене Місяцем, бо Гак, котрий заглядав у щілину, вже встиг сказати йому, хто я є. Щоб збити гебістові пиху, я відповів:
— Драстуйте, лейтенанте Свердлов.
Він напружився і ще намагався приховати своє здивування, та я повернувся до його начальника з настовбурченим їжакуватим волоссям і, косо всміхнувшись, спитав:
— Я ж не помиляюся, підполковнику Хорсуне, що це лейтенант Петро Свердлов з Умані?
Хорсун, відвісивши щелепу, з підозрою подивився на лейтенанта.
— Тим більше, тим більше, — сказав Свердлов, витискаючи в’ялу посмішку. — Тоді поговоримо, як давні знайомі.
— Мені немає про що говорити з вами.
— Ну, це ти зря.
Він постукав штульбою цигарки об картонну коробку «Казбеку», наче підковував намальованого на ній коня.
— В СБ хлопці розумні, — сказав Свердлов, закурюючи. — Домовимось.
Ну от. І він знає, що я «досвідчений есбіст».
— Я не співпрацюватиму з вами.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Троща» автора Шкляр В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ без назви (48)“ на сторінці 10. Приємного читання.