Розділ без назви (42)

Вирок революційного суду був суворий, але цілком обґрунтований.

Навіть там, де моя душа протестувала і не хотіла змиритися, логіка «579-го» була неспростовна.

Чотири тонесенькі аркуші тексту, відбитого через фіолетову кальку подекуди до дірок, мені по­казав Броз. Він сам, без невідлучного Змія, при­йшов у криївку, щоб надати певні інструкції, і я його запитав:

— Суд відбувся?

— Який? — Броз опустився на прічі й байдужо дивився повз мене в куток, де я колись непомітно для нього підібрав з підлоги білу перлину. Чи він усе-­таки щось помітив, колька йому в печінку?

— Ну, який… По справі Стодолі, — сказав я.

— Відбувся.

— І що?

— Ніяких несподіванок. Ти ж знаєш.

Напевно, він таки бачив ту перлину і тепер мені дрібно мстив.

— Нічого я не знаю.

— Облиш, — мовив він. — Ти достатньо фахово склав протоколи, щоб зробити правильні висновки.

— Їх… зліквідували?

Броз нарешті перевів погляд на мене, і я побачив у його очах стільки смутку, що мені стало ніяково. Його ця справа хвилювала дужче, ніж мене.

Він поліз рукою у спідню кишеню й дістав оті тонесенькі аркуші, складені вчетверо.

— Проглянь, — сказав він. — Може, тобі як слідчому буде не лише цікаво, але й корисно. Для досвіду.

Я сів за стіл ближче до лампи, підкрутив ґніт і розгорнув цигарковий папір.

Броз вийшов до господарчої кімнатки, я чув, як він набрав із діжки кухоль води.

З кожним рядком у моїй голові наростав шум.

«Р. 31.