Розділ без назви (36)

Увечері прийшов Гак із трьома озброє­ними чоловіками, але до хати не заходив. Михася вийшла до нього. Хоч Гак і доводився Василькові вуйком, та був майже його ровесником, старшим, може, років на три-чотири. У підпіллі Гак займався грошовою та харчовою збіркою по селах над Стрипою і, хоч мав бідову жінку Параску, зажив собі слави бабія, пияка й гультіпаки, котрий забув, що таке конспірація. Останнім часом так розперезався, що кидав тінь на все підпілля, і Гака треба було або змусити до послуху й дисципліни, або позбутися. Він і сам це розумів, тому став легкою здобиччю більшовиків.

До Михасі на хутір Морґи теж прийшов напідпитку, хоч намагався це приховати. Вона дорікнула Гакові, що він, як і Василько, водить за собою провокаторів, котрі не дають поговорити спокійно.

— Та то всьо наші, колишні, — сказав Гак. — Арсен, Сокира, Остап. Таких, як ми, по одному не пускають.

— Але ж вам добре з ними?

— Коли як. Іноді мені здається, що ліпше сидіти в криївці на цвілих сухарях, ніж служити гончаком.

— Чому ж пішли до них?

— А ви не знаєте?

— Ні.

— Тут у всіх одна відповідь.

— Яка? — спитала Михася.

— Жити хочеться. Василь теж пішов до них, бо хотів жити. Свої заповзялися звести його зі світу, і він пішов до чужих.

— Але все’дно його вбили свої. Ви знаєте як?

— Вам усе скажуть. Я прийшов переказати, що з вами хоче поговорити один їхній начальник. Як ви сі дивите на то, щоб завтра стрітися з ним?

— Нехай приходить.

— Завтра. О цій порі.

— Домовились.

— Тільки вважайте, без жартів, — сказав Гак. — Він приїде з великою охороною.

— Сподіваюся, увесь гарнізон не полізе до хати?

— Ні, вони люди чемні.

— Ви теж чемний?