Розділ без назви (16)

Пізньої ночі я покинув стодолу коваля Васюти й пішов у напрямку села Семиківці, де на полі була догідна криївка. Ми її викопали утрьох: Сокіл, Місько і я — наприкінці травня, всього лиш місяць із гачечком тому, і про неї більше ніхто не знав. Криївка була вигідна тим, що недалеко протікала річечка Студенка, яка впадала у Стрипу, під землю вів зручний вхід між заростями колючих будяків, високих та міцних у корінні, як добрий підлісок. Це будяччя у нас називали чортополохом, і в тому ми теж бачили щасливу прикмету — чорти мусять обминати цю місцину десятою дорогою.

Один такий товстелезний будяк ріс якраз на вхідному люкові: потягнеш внизу за стовбур — і відкриється вхід. Усередині ми теж усе зробили на совість — не лише обшили дошками стіни, але й настелили підлогу, поробили прічі[25], змайстрували стола, ослони, полиці. Тоді, у травні, нам пощастило роздобути на одному тартаку три фіри дощок.

«Затишно, як у рукавичці, — сказав Місько про наш сховок. — Просто казка».

Ще мені подобалася в новій криївці вентиляція на три продухвини, які можна було маскувати тими-­таки будяками і користати не всі одразу, а залежно від кількості людей та часу перебування під землею. Нам добре запам’яталася минула зимівля в «мішку», де не можна було випростатися на повен зріст, де через нестачу кисню не запалювалися сірники. Постійно боліла голова, втома доймала така, що їжа не лізла до рота. Ще й сніг не зійшов, як ми всупереч конспірації вибралися нагору, і мені здалося, що я виліз на чужий світ, не той, який покинув тут раніше. Усе було зелене — голі дерева, небо, сніг, людські обличчя, одяг. Глянув на руки — і вони зелені. З-за верховіть пробивалося зелене сонце. Сніг лежав латками, і, щоб не лишати слідів, ми мусили перестрибувати через нього, але не мали сил навіть пере­ставляти ноги. П’яніючи і хитаючись від терпкого березневого повітря, ми підтримували один одного попід руки й довго чекали, поки зможемо перейти до нового місця постою.

Ось чому ми з Міськом і Соколом так старанно облаштовували цю новеньку криївку, дбаючи, аби про неї більше ніхто не довідався. Про те, що ми маємо сховок, свої підпільники могли знати, але де саме — ніхто. Цього вимагала не лише звичайна обачність, але й тверде правило конспірації. Звичайно, якби ми тут залишалися зимувати, то хтось четвертий мусив би зверху замаскувати вхід.

На довершення підземних догод ми поставили в кутку залізну пічку (про комин можна подбати ближче до холодів), розклали на полиці книжки, почепили «на покуті» іконку Богородиці, принесли примус, різне начиння, шахи. Насамкінець, щоб нам із Соколом закрутило в носі, Місько розстарався на патефон та кілька платівок.

Саме до цієї криївки я йшов темної ночі без місяця і зірок, ішов через поля під низьким насупленим небом, яке буває після затяжного дощу. Але і в тому мороці я розгледів стіну знайомого війська — з ним доводилося воювати в дитинстві дерев’яною шаблею. Це була стіна чортополоху, що відганяв від сховку нечисту силу.

Я тихо-тихенько зайшов у колючу шалину, прислухався. Здавалося, я чув, як розпукуються малинові голівки будякового цвіту. Кронисте деревце чортополоху, що росло над люком, не віщувало нічого лихого. Але я спершу підійшов до продухвини, намацав у пітьмі її козубень і постукав зігнутим пальцем об дерево. Двічі-тричі, двічі-тричі — це був умовний сигнал.

На ширину долоні піднявся люк, і я почув знайомий голос:

— Хто?

Від хвилювання у мене підігнулися коліна.

Я не залазив у криївку. Я впав у неї снопом прямо в обійми Міська.

Прийшовши до тями, він засвітив нафтову лампу, і при її світлі ми ще раз обмацали один одного, переконуючись, що це не сон. Що ми живі і знов укупі. Бракувало ще одного мешканця нашої криївки, Сокола, та, коли я сказав про це вголос, Місько кинув на мене тривожний погляд.

— Ти ще не знаєш?

— Що?

— Сокіл більше не прийде. Він упав на Драго­манівці.

За минулий день я почув про стільки смертей, що вже не відчував болю. У грудях мені все відмерло.

— Сокіл теж вирвався з очерету, — сказав Місько. — І треба ж такому статися. Він прибився до криївки на Драгоманівці вночі, думав, що вже врятувався, а вдень їх накрили.

Тепер я зрозумів, хто був п’ятим у криївці, де загинули провідник Шах, його секретарка Оля та двоє охоронців. Я був би там шостим, якби вдалося тієї ночі прорватися на хутір. Соколові вдалося.

Ми з Міськом по черзі розповіли один одному, як виходили з трощі. Наші оповідки були схожі: купання в багні, голод, холод, сморідне дихання смерті, від якої кожен із нас був на волосину. Тільки до мене смерть приходила в подобі білого яструба, а до Міська — у вигляді важезного чобота, який наступив йому на руку, коли Місько лежав під купиною сухого очерету. Котрийсь шмірак, можна сказати, пройшов по ньому маршем і не помітив, а от свої чоботи Місько таки загубив у болоті. Із трощі він вийшов босий на день раніше за мене, вийшов на Ішківський ліс, звідки дістався до села і там довідався про загибель провідника Корнила, Пластуна, Стодолі, Голого, Шпака, Лози і Сокола.