Розділ без назви (48)

— Зрада! — крикнув він, зриваючи з плеча «емпій». — На прорив!

Він щодуху кинувся в тому напрямку, звідки ми прийшли.

За ним широчезними кроками подався Змій, підминаючи кущі, як розлючений вепр.

Сулима з Вербою та Сомом теж побігли в тому керунку — не слід у слід, а трохи вбік. Ми з Сірком і собі кинулися за ними, беручи правіше. Ну, не бігти ж нам на голос із рупора, що враз занімів, ніби ­його хто заткнув ганчіркою. Мабуть, вони вже побачили, що ніхто не складає зброї, що всі пішли врозтіч, і позад нас щільно заторохтіли стріли. З густоти вогню було зрозуміло, що це не якась провокативна ­боївка, а численні війська МГБ.

Та ми ще мали надію відірватися. Так завжди виходить — хто до кого тулився раніше, той і в бою з ним тримається купи. Броз відходив із Змієм, Сули­ма зі своїми найкращими хлопцями Вербою та Сомом, а я із Сірком. Ніби відходили разом, але трьома «фалангами». Розтяглися в розстрільну, бо інакше вночі можна влучити у свого, й відбивалися як мог­ли, щоб хоч трохи стримати розгарячілу навалу. Тут маневри нехитрі: я стріляю — Сірко біжить уперед, а коли біжу я, він лупить зі свого «шмайсера». Били навмання короткими серіями, ще не бачачи цілі, тільки випали стрілів спалахували позад нас суцільною лавою. Кулі чвікали більше горою, збиваючи нам на голови кору, тріски і дрібне галуззя. Місяця червонопогонникам було мало, і вгору раз по раз з протяжним шкварчанням злітали ракети, розсипаючи голубе мертве світло.

Ліворуч я чув автомати Броза і Змія, бачив, як металися їхні тіні поміж деревами, а туди далі по ліву руку час від часу дуднів Сомів скоростріл — там була найсильніша наша «фаланга» аж із трьох бійців при двох автоматах й одному ручному кулеметі.

«Зрада! Чия? Кого? Звідки?» — билася в голові безпорадна думка, перескакуючи від «найкращих хлопців» Сулими, які добре знали Струсівський ліс і вміли співати пташиними голосами, аж до «579-го», котрий з незрозумілою для мене зухвалістю призначив відправу під носом у гарнізону. Але міркувати над тим уже не було як, на щасливе число «сім» чекала неминуча загибель, я зрозумів це, коли на краю лісу, до якого ми проривалися, теж ударили кулемети, там нас уже піджидали, там спалахнула суцільна смуга вогню, і це вже була не засідка, не залога, а мертве кільце, обіймище смерті, з якого немає ні виходу, ні порятунку. І хоч я готовий був до смерті давно, мене охопило гостре відчуття зустрічі з нею, відчуття переходу в інший світ, і, присягаюся всім найдорожчим, це була мить неосяжної розумом урочистості, яка задушила в мені страх, задушила жаль, вийняла з моїх грудей камінне серце, убгавши замість нього сніп дивовижного щемкого світла, проміння якого єднало мене з небом, єднало з безмежністю. Це було, друже командире, передчуття того, що ви називали «славно вмерти».

Ми розвернули автомати до краю лісу, тепер уже не було потреби одному перебігати, а другому відстрілюватися, ми не мали куди бігти і де ховатися, ми жбурнули по гранаті в бік ворога, лишаючи по одній для себе, а тоді я побачив краєм ока, як упав Броз, накривши грудьми свого елегантного «емпія», побачив, як повільно й незграбно гепнувся, наче з коня, Змій, вдарившись широким і вигнутим, мов кінське сідло, плечем, високо задерши ноги у велетенських чоботях, і я піймав себе на тому, що давно не чую дудніння Сомового кулемета — чи набої закінчилися, чи перегрівся від важкої роботи, чи сам куле­метник заснув? — тільки увидів, як низенький ­Сулима чіпко стояв на широко розставлених ногах, мовби врослих у землю, і стріляв уже з пістоля, а потім пістоль випав з його руки, і Сулима почав осідати, так ніби він і не падав, а вростав усе нижче і нижче в землю, поки й зовсім сховався.

А Сома й Вербу я не видів і навіть не чув, затявся кулемет у Сома, і Верба не подавав жодного звуку — якби ж хоч чікнув мені по-пташиному, то я би почув, але він не чікав, не стріляв, не давався чути.

А ти, Сірку, де?

Сірко саме вихопився поперед мене і, трохи зігнувшись у колінах на тонких кривих ногах, з усіх сил надавив на цинґель «шмайсера», намагаючись витиснути з нього ще бодай одну кулю, а її не було, і тоді я побачив, як між Сіркових сучкуватих лопаток, які випиналися навіть з-під куфайки, випорснула біла лілея, з тих лілей, що цвіли на багнах нашої трощі, й ось майже така лілея випорснула, як жмут вирваної вати, з-поміж лопаток Сірка й почала червоніти, наливаючись кров’ю.

Легенький, худий Сірко нечутно впав на м’яке ­ріща.

Мій «папашка» теж спорожнів, і, щоб не дістався ворогу, я так угатив ним об стовбур граба, що в руках лишилася люфа. З жалем жбурнувши її на землю, я дістав важкий парабелюм.

— Бандіт, здавайся! — кричало вже не в рупор, а так, мовби граючись.

Я знав, що випустити в ціль вісім куль мені не вдасться. Більша надія була на гранату, яку тепер тримав у кишені.

Дорогою попід лісом замиготіло світло автомобільних фар. Машина розвернулася і спрямувала рефлектори в мій бік. Сховавшись за дерево, я трохи відсапався і вистрілив кілька разів по фарах. То були постріли відчаю. Витрачаючи кулі наосліп, я, мабуть, сам хотів пришвидшити цей фінал. Але, опинившись у такому щільному кільці, де людолови майже трималися за руки, не мав можливості ні маневрувати, ні прицільно стріляти.

— Бандіт, здавайся! — крикнуло позад мене.

Так, це справді була диявольська гра. Червонопогонники, які, мов звірину, погнали нас від вирубу на край лісу, давно зупинилися й не стріляли, щоб не зачепити своїх. Вони лише пильнували щільну обло­гу, крізь яку не могла прошмигнути й миша.

Ну що ж, гратися — то гратися. Я, майже досвідчений есбіст, котрий лише через віроломну зраду не став районовим референтом Безпеки, мусив бути зухвалим.

— А ви точно мене не вб’єте? — голосно спитав я.