Розділ без назви (48)

— Чому? Ти не хочеш жити нормальним життям?

— Ні. З вами не хочу.

— Чому?

— Тому що я вас не боюся.

Щось було в моєму голосі переконливе. Бо в нашу розмову втрутився підполковник Хорсун.

— Пєрєдайтє єво на слєдствіє капітану Столєшнікову, — сказав він і, роздратований, пішов з кімнати.

Але й на слідстві я переважно мовчав. День, другий, третій… Не те, що не йшов на співпрацю, а поводився, як німий. Вони теж обрали незвичну для них методу і зовсім мене не били, не катували. Дотримували слова, яке дав лейтенант Свердлов у Струсівському лісі. Більше морили голодом. Давали раз на день миску синьої баланди і недогризок хліба. Капітан Столєшніков, вайлуватий білобрисий москаль віком під сороківку, теж довго мовчав. Він голосно сьорбав чай, окріп для якого набирав у коридорі з «титана», кліпав білими віями під білими бровами, сам собі посміхався. Мовляв, нічого, маємо час і на мовчанку. Коли він крутив головою, комір підшитого білим перкалем френча рипів на товстій шиї, як тісна халява на тлустій нозі. Слідчий мені когось дуже нагадував, але я не міг зрозуміти кого.

Найбільшої муки завдав мені капітан Столєшніков, коли кинув на стіл шість світлин і сказав, щоб я назвав усіх, кого впізнаю. Це були фотознімки мертвих. Я впізнав усіх шістьох, хоч вони, скоцюблені і спотворені смертю, були не схожі на себе. Некрасиві, роззуті, бездиханні тіла, покинуті душами. Для щасливої «сімки» серед них не вистачало мене. Навіть на знімку було видно, що кулі прошили Сіркові груди, і я ще тоді побачив, як одна з них, пройшовши навиліт, вирвала жмут вати з куфайки на спині.

Брозова родимка… міцно зімкнуті вуста Сулими… негарно відкритий рот Змія — з-під верхньої губи стирчав кривий зуб… тонкі вуса Сома… Верба із завмерлим криком сича на вустах…

— Ну? — підігнав мене Столєшніков.

— Я їх бачив, але назвати не можу.

— Пачєму?

— Я їх не знаю. Ми того дня зустрілися вперше.

— Панятно. Будєм ждать, пока сможєш.

Він недбало згорнув знімки в шухляду стола і довго дивився на мене з насмішкуватою цікавістю. Потім вийшов у коридор набрати з «титана» окропу, а замість нього боязко, ніби хтось підпихав його межи плечі, просунувся до кімнати Гак. Був у новенькій формі з погонами старшого сержанта. Мабуть, хотів розповісти, як тут добре живеться. Витерши долоню об райтки, простягнув руку. У мене було сухо в роті, але я плюнув йому в лице. Гак з розумінням утерся рукавом і позадкував до дверей. Здається, він навіть не образився.

Зайшов капітан Столєшніков і кинув фразу, яка знов спровокувала мене на розмову.

— Какой дурак упразніл расстрєльную статью? — з жалем спитав він у самого себе.

— Сталін, — сказав я.

Білобрисий Столєшніков збілів на крейду і подивився на мене білими від переляку очима.

— Я нічєво нє ґаваріл.