Розділ без назви (48)

— Лисяча нора, тільки ширша.

— Коли сі вернемо, перевіримо, куди виведе.

— Але бункер до зими ще не готовий, — сказав Сірко. — І тої води мало, і харчових запасів на місяць, і нафти один бідон.

— До снігу ще надолужимо.

— Сніг не питає. Сьогодні ним і не пахне, а вранці прокидаєшся — є.

— Буває.

Ми полягали спати, але Сірко бурчав ще й у темряві:

— Зате ровером запаслися. Виходить, у цьому лісоч­ку є доріжка до нашого бункера?

— Лиши того ровера, — сказав я.

— А навіщо він тут?

Я подумав, що, коли Сірко не перестане бурчати, то я зведу його на іншу розмову — запитаю, що він робив біля багатківського цвинтаря в середині серпня. Може, ця думка прийшла мені від того, що я лежав на прічах, на яких ще недавно спала Марійка, а до того — Михася. Я навіть накрився тією ж веретою, простеливши того самого коца, і, сказати по правді, це мене хвилювало. Хвилювання мої були далекі від того, про що буркотів Сірко, але невдовзі я почув його рівне дихання і дорікнув собі, що несправедливий до Сірка. Його спокійний, по-дитячому тихий, невинний сон зворушив мене ледь не до сліз. «Не треба все піддавати сумніву».

Попри втому, я ще довго не міг заснути — із глибокої темряви являлися все нові і нові обличчя, цього разу чомусь дівочі, і я кожне хотів побачити й забрати у свій сон. Зоря… Михася… Марійка… Соня… Віруся… Зонька… З усіх лише Зонька була живою, і хай я на власні очі бачив, як за щільно завішеним вікном вона шепотілася з Брозом, все одно не повірив би, що він вносив у її вуха шепоти, які Зонька переказувала ГБ. Не все так просто, друже Броз, не все так легко, і не все піддається холодному розрахунку.

Я заснув лиш тоді, як до мене прийшла мама й поклала на чоло теплу долоню, за якою я заховався від усього світу і тихо пішов у спокійний, по-дитячому невинний сон.

Прокинувшись, я не побачив Сірка на прічах, але жодної лихої думки не підпустив до себе, знаючи, що він десь поруч у бункері. Своїм собачим слухом Сірко, мабуть, уловив, як відкрилися мої повіки, бо тут-таки вийшов із земляного коридору.

— Хтів зготувати якусь зупку нам на дорогу, та передумав, — сказав він. — Ліпше підкріпимося тим, що принесли з собою.

— Правильно, — погодився я. — Своє є своє. І клопоту менше.

Ми вмилися над цебром, зливши по черзі один одному на руки, потім пополуднували жовтим салом та малаєм — останнім із тих, що спекла мені Зонька, з’їли по ложці меду, запивши холодною водою. Перепакували наплічники, зоставили в них найнеобхідніше для короткого вимаршу. Сірко виклав книжки, гранати, запасну сорочку, білизну, чорний футераль із бритвою, ще якісь дрібні речі. Покрутив у руках німецький ліхтарик «Daimon», перевірив, чи світить, і сховав його в кишеню куфайки, що висіла на вішаку. Позаяк до восьмої було ще далеко, він знов умостився на прічі, розгорнувши «Мазепу». Пошелестів сторінками, сказав:

— Ось… послухай.

— Давай.

— «Невеличкий числом, але сильний духом гурток людей… душ чистих і чесних, які жертвували… усім…»