Розділ без назви (45)

Зима своє надолужила завдяки водохресним морозам, які відпрацювали на совість, як їм і належить за календарним графіком, зате вже в сере­дині лютого запахло весною. Мабуть, ніхто не виглядав цієї пори так, як я, — ще з часів підпілля виробився інстинкт передвесняної радості, коли ти ось-ось вийдеш на білий світ з-під землі, де мусив пробувати безвилазно, поки не зійде сніг.

Але цей просвітлений настрій зіпсувала надзвичайна подія, яка сталася в нашому гуртожитку. Сказати по правді, спершу вона мене порадувала, бо ­начебто ще раз підтверджувала, що в цьому місті жевріє козацька іскра. 23 лютого, саме на день совіцької армії, з іскри розгорілося полум’я — вночі зайнялася ленінська кімната. Там, окрім погруддя Леніна, стояв ще телевізор «Огонек», тому під час трансляцій хокейних чи футбольних матчів до ленінської кімнати напихалося повно п’яних мужиків, які, крім футболу-хокею, більше нічим не цікавилися. На стінах тут висіли портрети партійних вождів, на столі, застеленому червоним сатином, лежали підшивки газет, і полум’я розгорілося, швидше за все, від недбало кинутого недопалка, але мені хотілося думати, що хтось із козаків свідомо пустив півня саме в ленінській червоній кімнаті.

Кривий вахтер «дядя Коля», хоч і вшанував армійське свято як інвалід війни, а не праці, прочумався від диму, на його ґвалт збіглися заспані мужики, полум’я загасили ще до приїзду пожежників, але, як виявилося, думка про антисовіцьку акцію сподобалася не мені одному. Тим більше, що наступного дня, 24 лютого, в Москві розпочинався 25 з’їзд КПСС, і напередодні такої події ленінська кімната не могла загорітися випадково. У гуртожитку мешкали різні підозрілі типи, в тому числі й колишні зеки, але політичний в’язень був один.

У нашій із Йосипом кімнаті провели обшук зі службовим собакою, чим до смерті налякали бідного свідка Єгови — у нього конфіскували старенького молитовника, палітурки якого Йосип обгорнув-замаскував газетою «Правда». Я був упевнений, що серед моїх речей вони знайдуть або заборонену літературу, або схематичний план Дніпрогесу з позначеними місцями для найефективнішого закладання вибухівки. Але, на мій превеликий подив, цього не сталося. З моєї скромної бібліотеки, що вміщалася у приліжковій тумбочці (таку кількість літератури я колись переносив по зв’язках у наплічнику), не забрали нічого, оскільки це були легальні видання, розмножені не на підпільному циклостилі в ГОСПі[67], а випущені радянськими видавництвами — від томика колишнього петлюрівця Сосюри до «Пісні про незнищенність матерії» опального Антонича, що вийшла в Києві ще 1967 року і яку подарував мені Юрко-Жук. Там були рядки, писані мовби про мене, стрипівця, «накритого небом… під папороті квіттям», але фахівці, котрі переводили трус, мало розумілися на незнищенній матерії і тому не вилучили навіть Антонича.

Найбільше їх зацікавила моя засмальцьована табірна «роба», яку я зберігав у дерев’яній валізі під ліжком і яка збила з пантелику навіть службового пса — слід вів заледве не до північного полюсу.

— А ето вам зачєм? — спитав спантеличений, як і пес, «кінолог».

— Колись здам до музею, — сказав я.

— Ви ето сєрьйозно?

— Якщо попросять, звичайно.

— Смотрітє, шоб ета одьожка нє прігоділась вам раньшє.

«Робу» не забрали, таки були впевнені, що вона мені ще знадобиться, і цим, як мені здалося, неабияк розчарували кмітливого собацюру, котрий винюшив під ліжком унікальний речовий доказ. Та попри те, що обшук не дав сподіваного результату, мені посипалися повістка за повісткою — виклики до міліції, починаючи з відділку Заводського району і до обласного УМВС. Пиши, бандьоро, пояснювальні, де перебував під час пожежі, що робив, хто це бачив?

З допитів я зрозумів, що вони знають про мою непричетність до «політичної акції», але були скеровані на моральний терор. Це, звичайно, било по нервах, бо викликали мене зумисне в робочий час і доводилося «з поважної причини» пропускати зміну. Довб­ня теж нервувався, розуміючи, звідки ростуть ноги, але цього разу нічим не міг зарадити. Наш задум з кооперативним житлом був під загрозою, як і шлюб із моєю коханою Стефою, який ми планували також на весну. Адже якби я одружився з жінкою, котра має квартиру, то не зміг би претендувати на власне житло. Ще одне замкнене коло.

Вони, ці замкнені кола й сліпі кути, переслідували мене тут і там. Як тупі «каверзні» запитання, що повторювалися на кожному допиті, незалежно від того, хто «провадив переслухання».

«Де ви були в ніч пожежі?»

«Далеко від місця події».

«У гуртожитку ви не ночували».

«Якщо мене не було в гуртожитку, то як я міг вчинити підпал?»

«Ви могли зайти в ленінську кімнату, черкнути сірником і спеціально покинути гуртожиток».

«Хтось мене бачив?»

«О, то ви вловили момент, коли вас ніхто не бачив? Це вже цікаво. Ви скористалися слабкістю вахтера-інваліда?»