Розділ без назви (7)

Після цвинтаря я ще довго сновигав вечірнім містом, до якого вже трохи звик. Спершу воно здавалося мені зовсім сірим, може, тому, що прибився сюди пізньої осені, але навесні, коли все прокинулося й зазеленіло, зрозумів, що тут можна жити. Зрештою я сам обрав це місто для постійного проживання, коли після таборів мені заборонили повертатися в рідні краї. На схід, бандьора, на схід!

Я мав уже майже п’ятдесят, а в голові досі гуляла романтика, тому обрав собі це козацьке місто на Дніп­рі, і гадки не маючи, що від козаччини тут не лишилося й сліду. Після двадцяти п’яти років неволі (бандерівський термін я відкалатав від дзвінка до дзвінка) цивільне життя взагалі видавалося мені примарним, я про нього майже нічого не знав. На перших порах мене дивувало тут усе: трамваї, гастрономи, неонові ліхтарі, скляні вітрини, метушня, велелюддя…

До того ж я потрапив у рогатку, в яку потрапляли всі, хто приїздив опановувати велике місто. Не маєш прописки — тебе не беруть на роботу, а якщо не маєш роботи — тебе не прописують. Та ще з таким послужним списком, як у мене. Певний час я навіть не мав де переночувати і влаштовував свій нічліг то на вокзалі, де мене швидко запам’ятала міліція, то в якихось закапелках старих будинків під сходами чи на горищі, то у віддалених закутках парків — майже по-партизанському, на купі опалого листя, яке пахло осіннім лісом. Добре, що те листя згрібали на купи, але довго не вивозили, там спалося мені ліпше ніж де. А якось на світанку я прокинувся від того, що хтось мені дихав в обличчя. Розплющивши очі, побачив напрочуд симпатичну морду бездомного пса, який дивився на мене рудими очима віддано й довірливо.

— Сірко… — мимоволі вихопилося у мене.

Так я знайшов собі друга, з котрим час від часу тлумив свою самоту.

Ще добре, що ночами, аби не вмерти з голоду, можна було заробити якусь копійчину на розвантажуванні товарняків, але поденщина не давала надії на завтрашній день. Часом брав такий розпач, що хотілося розтрощити першу-ліпшу вітрину, щоб повернутися в тюрму, де матимеш, чоловіче, нари і миску баланди на щодень.

Потім Бог таки послав лисиці кавалочок бринзи і я вичитав на стовпі в оголошенні, що хто зголоситься працювати в ЦРМП, тому надається гуртожиток і тимчасова прописка. Я уявлення не мав, що воно таке — ЦРМП (дошки оголошень рясніли такими калікуватими абревіатурами), але відразу побіг до телефонної будки і подзвонив за вказаним номером. Виявилося, що йдеться про цех ремонту металоплавильних печей, і вже через день я почав працювати на металургійному заводі чи, можна сказати, влаштувався чортом у пеклі. Коли зупиняли піч на ремонт, вона ще довго пашіла вогнем, а ми, грішники в захисних брезентових робах, залазили в гарячу пащу і розбивали перепалені цегляні стіни, щоб мерщій змурувати нові. Не кожен навіть здоровий чоловік здатен працювати в геєні огненній, тому таким одчаякам дозволяли міську прописку. Начальник цеху Довбня заледве не ліг кістьми, але вибив мені, хто б міг подумати, справжнісінький совіцький паспорт. Тепер я міг дихнути вільніше, хоча і в цій тонкій книжечці знайшлася сторінка, на якій мені поставили чорну мітку судимості.

За такий привілей я мав ще не знати скільки товктися в пеклі, але мусив з тим примиритися. Крім усього, грів у гарячій пащі сподіванку, що, може, про мене забудуть хлопці в чорних плащах, адже тепер я належав до робітничого класу, котрий був гегемоном усього світу.

У кімнаті гуртожитку зі мною жив ще один ремонтник печей із біблійним ім’ям Йосип, свідок Єгови, котрий зазнав переслідувань і теж міг знайти роботу лише в пеклі. Але це був ще той зануда. Він цілими вечорами намагався переманити мене у свою віру, а коли бачив, що я нуджуся від його проповідей, хвалився, які то він теплі кальсони та черевики на хутрі купить собі після того, як отримає зарплатню, і я дивувався: чи ти, чоловіче, ще не нагрівся в геєні, що мариш такими марнотами?

Добре, що на вихідні і свята свідок Єгови Йосип їздив до мами в Гуляйполе, і тоді я мав собі не куток, а цілу кімнату. Хоч і далі любив тинятися містом у пошуках долі, підозрюючи, що та моя доленька зачепилася десь отут ще в козацькому сімнадцятому сторіччі та так і не добіжить, сірома, до мене. Соромно зізнатися, але я часто ловив себе на тому, що почуваюся парубком, котрого змусили грати роль літнього чоловіка в якійсь незрозумілій для мене виставі. Чи, може, то правда, що в’язням сумління і честі Господь скидає з рахунку невільницькі роки? Поживемо — побачимо.

А того вечора після цвинтаря я не поспішав до гуртожитку і ще довго блукав середмістям з дивним чуттям, що якось інакше поглядаю на перехожих, так ніби ось-ось маю вгледіти знайоме обличчя. Адже після того, як я натрапив на ту могилу, виходило так, що в цьому місті ще могли мешкати знайомі мені ­люди, принаймні відносно недавно тут жив один мій колишній товариш. Якщо його тут поховали, то, звісно, жив. А якщо жив, то, напевно, мав родину, жінку, дітей…

Та найбільше я думав про трощу. Воно вже ніби й забулося, пришерхло, навіть сни мені снилися частіше про зону, ніж про партизанку, але могила орденоносця розворушила задавнену рану. Я казав собі сотні разів і тепер ще був певен, що нам тоді треба було дати бій шміракам. Поки вони були на човнах, а ми на березі, то навіть у меншості могли їх не тільки пошар­пати і завернути до втечі, але й потопити у Стрипі.

Стодоля тоді теж так сказав:

— Може, по них парнути?

Але провідник Корнило був іншої думки. На той час ми вже уникали боїв, щоб не стягнути репресій на села. До того ж була надія вийти із трощі живими. І провідник сказав, що мусимо звідси вицофуватися[9].