Розділ без назви (37)

Не такий уже й дикий він був, цей хутір Морґи на п’ять дворів, що тулився у затишку поміж зелених пагорбів, від яких і пролягали морґи масних ґрунтів. Одна лишень кукурудза виростала тут у два людських зрости, а качан був такий до­рідний, що з його зерна виходив корець борошна або крупи, яких вистачало на три миски кулеші чи цілого малая[60].

Якщо виходити здалеку, ab ovo[61], то це теж було не останньою причиною того, що одного сльотавого вечора до двору ґаздині Оришки Паньківської, що сиділа на хуторі Морґи, під’їхав студебекер з повним кузовом солдатів у червоних погонах і синіх кашкетах. Ґрунтовка була розкисла, грузька, але потужна вантажівка, завиваючи та викидаючи хмари їдкого диму, намотала її на колеса разом з болотом без особ­ливих пригод.

Поки солдати вискакували з кузова та займали стійки на хуторі (собаки аж розривалися, припадаючи на задні лапи), з кабіни поважно вибрався вайлуватий приземкуватий лейтенант з добродушним кирпатим обличчям. Він був у повному озброєнні — ППС, на паску кобура з пістолетом, портупея, планшет, начищені до блиску чоботи.

З кузова виліз і Гак із чималою торбою. Він провів лейтенанта через подвір’я, і той так заквецяв блискучі чоботи, що, підібравши тріску, довго обшкрібав з них болото.

Михася відчинила сінешні двері й покликала їх до хати. Лейтенант вибачився, що мусить зайти у брудних чоботях. Михася сказала, що тепер скрізь грязюка і нема на те ради.

У хаті Гак відрекомендував гостя:

— Це лейтенант Петро Іванович Свердлов. Він є начальником відділу Тернопільської держбезпеки.

Свердлов спроквола зняв кашкет і, подавши Михасі руку, привітався ще раз.

— Заочно знаю вас давно, — сказав він. — Чув, що ви дуже вродлива, але що така…

— Прошу сідати, — Михася показала йому на ослін біля столу.

Свердлов повісив кашкет біля дверей на вішак, пригладив на голові попелясте волосся. Воно було в нього зачесане клинцем униз і трохи набік. Білий підшитий до кітеля комірець щільно облягав товсту коротку шию.

Гак випорожнював торбу на стіл — поставив пляшку горілки, виклав хлібину, смажену курку, нарізану ковбасу, оселедця, бляшанку консерви.

— Видиш? — весело глянув він на Михасю. — Петро Іванович — начальник, а по-московському навіть говорити не вміє.

— Якщо начальник, то вміє, — зауважила Михася. — Без московського духу нині в начальники не беруть. Правда ж, Петре Івановичу?

— Та ні, я вмію по-російськи, — сором’язливо мовив Свердлов.

— А по-нашому де навчилися?

— В Умані. Я там жив.

— Зрозуміло. Яка ж московська мова в гайдамацькому краї! — сказала Михася.

— І то правда.

Свердлов поволі розглядався по кімнаті. Гак, вочевидь, був збуджений близькою пиятикою і, не турбую­чи Михасю, порядкував самотужки далі. Дістав із креденса три келішки[62], таріль, накраяв хліба, налив горілки.­