Розділ без назви (24)

–Почніть, друже Міську, з того, як ви стрілися зі Стодолею біля осичняка, — попросив я.

— Бідна, бідна Мотря, — тяжко видихнув Сірко, який, лежачи на прічах, читав «Мазепу». Поклавши книжку на груди, він наставив вуха в наш бік.

Я налаштував машинку, заклавши в неї три аркуші цигаркового паперу через дві кальки. Місько поволі складав звіт, а я, мов дресирований дятел, вистукував на клавішах.

Коли Місько затемна прийшов до осичняка, Стодоля вже його наджидав. Біля нього, як завжди, крутилося троє шміраків, але Бурлаки серед них не було. Місько дивувався, чому Стодоля весь час призначає йому зустрічі на мертвих пунктах, адже і цього разу звідтам вони пішли на Юзефівку.

Дорогою Стодоля спитав, чи нічого не чути від ­Буревія. Місько сказав, що наразі нічого певного. Його це питання, як і мене, хвилювало не менше, ніж гебістів. Збігав час, а провідник Буревій не подавав жодного знаку. Не давалися чути і його спеціальні люди, які мали б зайнятися ліквідацією Стодолі. Це нас непокоїло, бо Місько, який розумівся на агентурі, як вовк на звіздах, міг рано чи пізно себе виказати. Довго водити за носа досвідчених службистів не так легко.

Аби заспокоїти Стодолю, Місько набрехав йому, що провідник Буревій ближчим часом точно переходитиме Стрипу — Сірко отримав штафету[39].

— Ти не міг її взяти з собою? — спитав Стодоля.

— Навіщо викликати зайву підозру? — відповів агент Очерет.

— Теж правильно.

Крізь густі стійки більшовиків вони зайшли до ­хати, де зібралися ті самі старшини, окрім капітана з Києва. Мабуть, представник міністерства ГБ, ­досконало вивчивши побут «бандьор», відбув до ­столиці.

Усі дуже тепло привіталися з Міськом, він зрозумів, що старшини напідпитку, хоч на столі нічого не було, окрім коробок «Казбеку». Рум’яний підполковник Хорсун, потиснувши Міськові руку, заточився і так пропоров погоном стіну, аж посипався тиньк.

Цього разу з Міськом говорив переважно лейтенант Свердлов. Хорсун сидів збоку, слухав і сам собі посміхався. Свердлов звертався українською навіть до підполковника. Цим він подобався Міськові. Стодоля теж сидів осторонь, багато курив і ловив кожне слово. У нього з’явилася нова запальничка — не з набою, фабрична.

— З ким ви бачилися останнім часом? — спитав Свердлов.

Запитання було не з легких. По-перше, Місько міг назвати когось із тих, кого вони вже завербували, й розконспірувати себе відразу. По-друге, називаючи лише мене й Сірка, Місько тим самим засвідчив би, що він нікуди не ходить, а сидить у криївці й чогось вичікує. Тому, не довго думаючи, відповів, що ходив на зустріч до Піча й Занози, але ті на зв’язок не вийшли.

Місько знав, що Піч і Заноза, заскочені в криївці на Підгаєччині ще з двома хлопцями, підірвали себе гранатами. Знав це і Свердлов. Він дістав з планшета кілька знімків і поклав їх на стіл.

— Подивіться уважно, кого ви знаєте з цих людей?

Обличчя, забризкані кров’ю, були невиразні, але Місько двох упізнав.

— Це Піч, це Заноза, — сказав він. — Тепер зрозуміло, чому вони не прийшли.

— А ці двоє? — спитав Свердлов.

Ще раз приглянувшись, Місько відповів обе­режно: