Розділ без назви (31)

Перед ранком я припинив друкувати згідно з правилами конспірації. Не лише провокатори, але і якийсь пастух чи грибник міг випадково зачути стукіт машинки.

Перед тим, як лягти спати, Михася попросила дозволу нагріти води, бо арештованим не годилося користуватися сірниками, тим більше там, де стояли бідони з нафтою. Вона запитала у мене ще мидницю, щоб помитися, потім щось довго робила у виходку, і я вже думав, чи не почалася у неї тота хвороба, під час якої Михася так зле почувалася на зимівлі у Сулими.

Але вона повернулася до нашої кімнатини ба­дьора й, усміхнувшись, простягла мені обидві руки, щоб дотриматися ще одного припису щодо по­водження з арештантами — зодягнути кайдани. Мені стало від того ніяково, і я похитав головою: ні, з такою синьоокою ластівкою я поки що впораюся без заліззя.

— Ви мені вірите? — синіми очима вона подивилася мені в самісіньке серце.

Я зніяковів ще дужче і відказав:

— У мене, подруго Волошко, дуже чутливий сон. І гостре вухо.

— Он як! Тоді на добраніч.

— Солодких снів, — побажав я Михасі, бо попереду був день, а не ніч.

Вона загорнулася у верету й відвернулася лицем до стіни.

Я ще пополоскав та замочив півкорця кукурудзяної крупи, щоб удень приготувати кулешу. Потім задув лампу і вмостився на свої прічі.

Не скажу, що відразу заснув, знов-таки прислухався до Михасиного дихання, воно було рівне і тихе, як у дитини, котра ще й не знає, що таке сумління. Мене навідували різні думки, про які, може, й говорити соромно, тут мене всяк зрозуміє, але про одну я все-таки мушу сказати.

Якщо Бог — це любов, то що таке кохання? Може, кохання є тінню Бога?

Прокинувшись, я відразу глянув на прічі, де спала Михася, і похолов. Її не було. Притьма схопився на ноги і вже хотів було кинутися до люка, аж тут уловив своїм «гострим вухом» гуготіння примуса. Щоб упевнитися, що все гаразд, я перейшов до господарчої кімнатки і побачив, що моя кулеша вже готова, розсипана на дві мисочки. Михасі, яка стояла біля примуса й помішувала дерев’яною ложкою на ронделі шкварочки, лишилося тільки засмачити мою улюблену страву. Взагалі-то арештантам теж не годилося готувати їжу, але хто хоч раз відійде від правил, той неодмінно порушить їх і вдруге.

— Доброго ранку! — привітався я до Михасі, хоч було вже полудне. Так у нас змішалися пори доби, що вранці вона побажала мені доброї ночі, а я їй ополудні — доброго ранку.

Михася сказала, щоб я хутчій умивався, бо сніданок, вважай, на столі.

Вона злила мені з кухля на руки над мидницею і подала рушник. Щось було в тому зворушливе. Десь я бачив таке чи й сам переживав сто років тому. Мабуть, ще в минулому житті. Хтось так зливав мені на руки. Мама? Сестра? Чи, може, й сама Михася, коли ми втрьох прийшли в гості до господаря Штефана Стасіва в село Божиків, а перед тим, як сісти до столу, нам зливала на руки його донька Михася, котру ще називали Черешня. Потім чи не сам Леміш дав їй псевдо Волошка… за сині очі.

— А я прокинулася, бачу — крупа замочена, — ніби виправдовуючись, сказала Михася. — Догадалася, що на кулешу, хоч у нас кукурудзянку не замочують, лиш полощуть.

— То щоб нафту ощадити, — пояснив я. — Замочена кукурудзянка враз розкипає.

Михася зняла з примуса рондель і поставила на вогонь банячок.

— Знайшла тут ще трохи сушениць, — сказала вона. — Буде узвар.