Розділ без назви (41)

Того вечора я лишився у Стефи.

Так сі стало. Все вийшло просто і ненав’язливо, наче я переходив по зв’язку десь на той бік Дніпра і по дорозі заскочив на конспіративну квартиру чи попросився до когось переночувати. Хоча, сказати по правді, вона сама мене запросила:

— Зайдете? — спитала Стефа, коли я провів її до темного, як штольня, під’їзду.

Я на знак згоди «знизав плечима», гейби мій вір­ний друзяка Кріс.

«В день такий розцвітає весна на землі і тремтить од солодкої муки». Моя друга весна в цьому місті настала пізньої осені, коли дерева скинули з себе листя і холодні колючі вітри розносили його вули­цями разом зі сміттям та пилюгою.

Знаєш, Крісе, що таке щастя? Це коли ти лежиш у цісарській теплій постелі, що пахне лободою, неділею і коханою жінкою, а з кухні долинає легеньке подзенькування посуду і дражливий аромат меленої кави. Все, що було перед тим, то, звичайно, блаженна втіха, але вона невимовна, стихійна. А щастя — це радість осмислена, усвідомлена, тямиш?

Я лежу й оглядаю кімнату очима дивака, який зненацька упав сюди з неба, — мені цікаво, як тепер живуть люди, котрі мають власну оселю, а ще цікавіше, чим живе Стефа. Телевізор, телефон, два крісла пообіч низенького столика, комод і шафа на всю стіну. З-за скляних дверцят прозирає посуд, а на відкритих полицях стоять ряди книжок з тисненими позолотою корінцями. Передплатні видання російської класики. Це мене трохи дивує, бо те, чим займається «моє лошатко», якось не дуже в’яжеться з книжками. Хоча тут я, швидше за все, помиляюся, тому знов пробігаю очима по стелі, люстрі, карнизах, міркуючи, де б тут можна було замаскувати «жучки». І сам підсміююся з себе через таку параноїчну помисливість. Кому я тепер потрібен, щоб мене прослуховувати? І що я можу сказати нового, аби зацікавити хлопців у чорних плащах? Нічого. Вони достеменно знають, чим я дихаю і про що думаю, а якщо комусь заманеться звинуватити мене в тому, що я замислив підірвати греблю Дніпрогесу, то це вони зроблять без «жучків» та зайвих витрат.

Зрештою прослуховування в цій однокімнатній квартирі їм зайве, адже віднині тут мешкає їхній агент, моя кохана Стефа. Коли-небудь я поведу її прогулятися до Дніпра і там запитаю, чи взяли з неї підписку про співпрацю та яке псевдо присвоїли. Впевнений, що взяли. Кажуть, нині чи не кожен третій підписує таке зобов’язання, тому сексотів розвелося більше, ніж того вимагають оперативні обставини.

Але Стефі багато чого прощається, бо вона не належить до Організації і нікому нічого не присягала. Через те ліквідації Стефа не підлягає. Ця відзіґорна пані заслуговує лише мого особистого покарання, яким я займуся після сніданку.

Поки вона подзенькує посудом, я прослизаю до ванної і стою під лійкою душу так довго, як може стояти лиш хлоп, котрий усе життя мився по тюремних та громадських лазнях. Підставляю обличчя під пружні струмені, вода потрапляє мені до рота, але я не відпльовуюся, а ковтаю її, як джерельну вологу, що тече з найчистіших глибин Дніпра.

Стефа стукає у двері ванної — сніданок уже на столі, — і я несподівано навіть для себе вирішую покарати її раніше, ніж думав: нахилившись, відчиняю двері і втягую Стефу в лазничку, щоб утопити у водах Дніпра. Білий махровий халатик зісковзує з неї, як напинало зі статуї, але це не мармур, не камінь, це жива плоть, така гаряча й піддатлива, що я, вишколений убивця-садист, який ґвалтував незайманих учительок-комсомолок, вкидав, ірод, дітей у криниці, вішав на кожній гілляці ні в чому не винних активістів (що там іще я робив, нагадайте, будь ласка?), так ось, я, невиправний, викінчений душогубець, у якого руки по лікті в крові, з божевільною насолодою увожу в неї клинок, і її стогін збуджує мене до несамовитої радості, що потьмарює глузд. Поранена, знеможена, напівжива, вона стає переді мною на коліна, я беру її за коси, і тільки згодом у мені прокидається щось людське, я покаянно обціловую її з голови до ніг, п’ю її тепле тіло, ловлю шовкові, як у лошати, губи, що пахнуть зеленою кров’ю лободи.

Все?

Ні.

Прийшовши до тями під дніпровим дощем, ми ­вибираємося з лазнички, і я, мовби вкусивши забороненого райського плоду, враз помічаю свою сороміцьку личину, до мене повертається глузд, я швиденько зодягаюся, щоб сісти до столу в пристойному вигляді.

У тісній, але затишній і чистій кухоньці, ховаючи очі, я мовчки з’їдаю таріль омлету, потім беру чашечку з кавою і зводжу на неї невинний погляд:

— Хтів би-м мати таку дружину, як ви, Стефо.

— Ви нічого про мене не знаєте, — каже вона.

— Того, що відаю, з мене доста. Більше ніц не хочу знати.

— Я так сі догадую, що ви хлопець із лісу.

— Ви не догадуєтеся, Стефо, вам то відомо. Це вас лякає?