Розділ без назви (46)

До криївки під чортополохом я дістався пізнього ранку. Над полем ще стояв низький сивий туман. Цей туман підступив мені до самого серця, коли я постукав у короб продухи: чи ніяка напасть не спіткала Сірка?

Ні. Почувши знайомий стукіт, він упустив мене в рукавичку. Ми тепло привіталися, хоч цього разу без дружніх обіймів. У криївці було холодно й сиро, бо за лихими пригодами, що день у день сипалися на нашу голову, ми так і не встигли довести до пуття пічку — не вивели з-під землі комина, не запаслися дровами. Але схоже було на те, що цієї зими рукавичка нам не придасться, залишиться про запас на майбутнє. Ні перед ким не засвічена, вона ще колись нам послужить, як будемо живі. А поки що ми із Сірком уже цього вечора — гей-гу, гей-га! — помандруємо під руку Броза. Дедалі скрутніше становище, загрожене гебістською агентурою, змушувало більшість теренових підпільників переходити на рейки СБ.

Я виклав із наплічника ще теплі два малаї, шматок жовтого сала та слоїк меду, потерпаючи, що Сірко почне допитуватися, звідки таке добро, але він змовчав. Або про все здогадався, взявши свіжоспечені малаї на собачий нюх, або вирішив, що я скажу сам, коли вважатиму за потрібне.

Через холод у криївці він був зодягнений у куфайку і мені також порадив не знімати бушлат, поки ми тут надихаємо, тому я подумав, що Сірко теж повернувся сюди недавно. Він щойно поголився, на столі біля лампи досі лежала німецька трофейна бритва «Monarch Solingen», а на жовтому клапті газети, об який витиралося лезо, ще не висохли ошматки піни, змішаної з чорними волосинками щетини. Сірко, як і більшість із нас, голився двічі на тиждень, якщо дозволяли обставини, тож нічого дивного не було в його­ гладенько виголених щоках, але я все одно запитав, до кого це він так нарядився?

— До СБ, — ображено буркнув Сірко. — Чи ти мене тут переслухаєш?

— А що — є причина?

— Причина завжди знайдеться.

Він заховав бритву в чорний футераль, прибрав зі столу помазок, люстерко, газету, об яку витирав піну, потім сів на прічі й нарешті подивився на мене своїми рудими очима віддано і довірливо.

— Розповідай.

— Нічого доброго, — сказав я.

— Тобто?

— Переходимо туди, куди ти нарядився.

— В Безпеку?

— Виходить, так.

— Хіба тепер наш провідник Броз?

— Схоже, що він. Ще буде передзимова відправа, але я так зрозумів, що з нами все вирішено.

— А що в цьому поганого? — раптом спитав Сірко, ніби вже він був есбістом, а я його підслідним.

— Та нічого, — сказав я. — Просто відійдемо далі від Стрипи.

— А хто налагоджуватиме зв’язки?

— Навесні буде видно.