Розділ без назви (35)

Михася повірила Брозові, що Стодолі немає живого, бо не може бути два дива поспіль. І ще: якби Василько жив, навряд чи її відпустили б. Вона відразу пішла до Мандзюків у Раковець і тут почула ще більше. Марійка розповіла, що наші влаштували на Василя засідку на хуторі Подорожчина, де його вбив колишній її наречений Місько Пасічник із Соснова. Він і сам упав у тій перестрілці. Більшовики забрали тіло Василя до Тернополя й там поховали на цвинтарі, а Міська десь прикопали, як пса.

— Чує моє серце, що вони й Славка з’їли, — сказала Анна. — Василь лежить у Тернополі, а Славцьо, мабуть, на Степку.

Степком називали дике нічийне поле, порите глибокими рівчаками, де Безпека (так говорили люди) страчувала й закопувала провокаторів. Там завжди водилося багато лисів, які часом гавкотіли або й завивали, як ті вовки.

— Я їм цего не забуду! — голосила Анна. — Синочків моїх, таких соколів, поїли.

— Заспокійтеся, мамо, годі, — просила Марійка.

— Віділлються їм мої сльози!

Вони всі втрьох так наплакалися, що Михасі розболілася голова і вона прилягла на бамбетель[57], а Марійка з матір’ю ще довго роз’ятрювали одна ­одну. Лише малий Влодко мовчав і вовкувато дивився на матір, сестру, Михасю, ловлячи кожне слово. Анна сказала, що нікому не подарує невинної крові своїх синів. Як доведеться, повидає всіх, кого знає, най не думають, що вони такі розумні, а Мандзюки дурні. Кожному прийде своя черга. Ні Василь, ні Славко нікого не всипали, а якщо їх постріляли задурно, то вона, Анна, сама може всипати кого завгодно, аби перепало всім порівну.

— Не треба! — раптом озвався Влодко. — Не треба нікого сипати, як не знаєте, хто винен. Я сам пімщу…

— Цить! — крикнула на нього Анна. — Ще молоко на губах не обсохло, щоб старших повчати. Пі­мстить він…

Тоді малий підступив до Михасі й попросив, щоб вона лишалася з ними жити. Михася пригорнула хлоп’я, на очі їй набігли сльози. Влодко був схожий на Василя, і їй подумалося, що такого хлопчика могла б мати й вона. Малий притулився губами до її вуха й прошепотів:

— Я, Михасю, вже маю псевдо. Знаєш яке?

— Яке?

— Пообіцяй, що нікому не скажеш.

— Обіцяю.

— Пімста, — сказав Влодко. — Моє псевдо — Пімста.

— Файно. Сам придумав?

— А хто ж?

Анна теж просила Михасю, щоб вона лишалася з ними, буде їй за невістку. Дах вони до зими перекриють та й житимуть разом. Василь не дозволяв ставити крокви, мовляв, незабаром у Раковці буде колгосп, то їм допоможуть з хатою.

Михася знала, що ніколи не житиме з ними, але, щоб не образити Анну, сказала, що спершу їй треба повернутися додому в Божиків, бо давно не бачила своїх. Вранці вона піде.

Потім, коли Анна з Марійкою були надворі, до неї знов підступився Влодко і, набравшись духу, зашепотів на вухо: