Розділ без назви (13)

У міліції склали протокол про мій бешкет «у громадському закладі».

За свідків підвезли ярижника в синій нейлоновій куртці та його почарківця, який уліпив кулаком у стіну. Того бідаку, що, відлетівши від мене, перекинув стола, сюди не доправили, і я потерпав, аби з ним не скоїлося чогось гіршого. Не було тут і чоловічини з газетою, хоч, як на мене, йому мала б належати не остання роль у цій п’єсі.

Що це провокація, я не мав сумніву, але їхню дешеву розробку, як кажуть опери, ускладнила непередбачувана обставина: «об’єкт» не вживав алкоголю. Та вони все одно запхали мене у мавпятник — камеру, яка з боку коридору не мала стіни, замість неї стояли широчезні ґрати з металевими дверима. Через такі ґрати можна було оглядати відразу всіх арештантів, як звірів у зоопарку. Звідси й назва — мавпятник.

Коли мене заштовхали в цю кліть, тут уже каралися розбишаки різних калібрів з одутлими або, нав­паки, засмоктаними писками. Це була та братія, котра відразу чує свого, тому на мене вони дивилися скоса. Замість нар, до яких я звик, тут валялися попід стінами брудні лежаки, і мені стало шкода свого нового плаща. Але години через дві прийшов огузкуватий сержант і сказав, що зі мною буде говорити високе начальство. Крадькома розлузуючи гарбузову насінину, він відвів мене до кімнати на другому поверсі, а сам пішов геть.

За столом сиділо «високе начальство» в цивільному. Для чекіста він мав нетипове лице, бо такого впі­знаєш за версту. Дорослий чоловік, а весь у ластовинні, наче він дер ластів’ячі гнізда не лише в дитинстві, а робив це й тепер. Перед ним на столі лежала моя «справа» — протокол, пояснювальні записки, ще якісь папери. Він показав посвідчення майора КГБ і був лаконічним. Сказав, що я влип у неприємну історію, бо нині за злісне хуліганство п’ятнадцять діб не дають. Значно більше. А тут в одного потерпілого з розбитою головою уже зняли побої, і все може закін­читися дуже погано. Одначе він, майор, порве всі папери у мене на очах, якщо я погоджуся…

— Ні, — сказав я.

— Підождіть, ви ще не знаєте, про що мова, — здивувався він і нервово затарабанив по столі обсипаними ластовинням пальцями.

— Ні, — повторив я.

— Я прошу вислухати. Вам нічого не доведеться робити, лише поставити свій підпис.

— Тим більше. Ви підіслали до мене гицля, який ображав мою честь. Нехай він і підписує що вам треба.

— До чого тут він?

— Якби я погоджувався на такі пропозиції, то ви­йшов би на волю ще десять років тому, — сказав я. — А може, й раніше.

Вони мене всі роки, відколи я поневірявся по таборах, примушували підписати покаянну і засудити бандерівців, у яких руки по лікті в крові. Вони мене так доконали тими «ліктями», що я вже й сам часом поглядав на згини своїх рук, чи немає там чогось особ­ливого. За один підпис обіцяли свободу, багато благ на доважок, але я казав їм, що свобода — не повія, яку можна комусь подарувати. Це така дорога пані, котру не купиш, не продаси і тим більше не виміняєш. У неї одна ціна. Кров. Ця гонорова пані не п’є шампанського, вона воліє лише крові.

— А може, подумаєте? — наполягав майор. — У вас гріхів назбиралося чимало. Ви постійно порушували обліковий режим, вчасно не відзначалися в міліції, виходили з дому після сьомої…

— У мене немає дому, — сказав я.

— Ви знаєте, що я маю на увазі. Й оскільки належите до категорії неблагонадійних…

— І не лише після сьомої. — Я вдав глухого і правив своєї: — Мені часом доводиться працювати в нічну зміну. Хіба ви не знаєте? Ось дадуть мені звання героя соціалістичної праці, і вам буде соромно.

Він кинув на мене швидкий позирк і раптом всміхнувся. Усмішка його була теж руда, тому зовсім не холодна.

— У вас на роботі є план? — спитав він.

— Є, звісно. Яка ж робота без плану?