Розділ без назви (34)

Вітаю тебе, друже Пластуне! Якщо ти видиш мене з нічного неба, то можеш переконатися, що я тебе пам’ятаю і твій компас веде мене до села Бенева. З ним, твоїм компасом, друже Пластуне, я бачу далі, ніж через цейсівський далековид[53], і незабаром знайду старезну дупласту вербу, яка тільки й стоїть ще для того, аби ховати у своєму череві цидулки.

Якщо із другом Сірком усе гаразд, то він неодмінно мав би мені повідомити, що то за притичина сталася біля хутора Подорожчина. Як це так вийшло, що Стодолю знайшли мертвого в бур’янах, а наш Місько провалився крізь землю.

Вітаю і тебе, старенька вербо, давно не бачилися, ти вже вибач мені, що лізу тобі за пазуху, ніби якийсь збитошник, котрий видирає пташині гнізда. Але ж ти, подруго Вербо, знаєш, чого я до тебе прийшов.

Є, є, є!!! А це означає, що Сірко живий.

Я дістав із дупла записку. Вона не схожа була на ті грипси, які носила колись нам Зоря, вплітаючи їх у свою довгу косу, — писані на жовтому вощаному папері, скрученому в рурку, складеному в гармошку. Це був звичайний аркуш, вирваний з учнівського ­зошита, і на ньому Сірко написав кілька рядків великими літерами, знаючи, що читатиму його повідом­лення, швидше за все, уночі.

«Є дуже поважні новини. Стодолю вбито. Про Міська ходять різні чутки, але правди не знає ­ніхто.

Рукавичка наша вистояла. Хотів би говорити ближче.

Якщо можеш, прийди скорше».

Іду, брате, іду! Ось уже повернув на Семиківці. А там до тебе палицею кинути. З досвітком буду. Диви, маю компас. Зараз перейду лісок, а там поле… Васильки у полі, васильки у полі… Нема васильків. Відцвіли. І навіть будяки поскидали малинові шапки перед панною осінню. Стіною стоять над нашою криївкою, охороняють кошового Сірка, який колись урятував Мазепу від розправи розгніваних запорожців. Любить Сірко гетьмана й дотепер.

Перш ніж постукати в короб продухвини, я уважно оглянув вхід до криївки. Хто не знає його — не помітить, хоч знадвору ніхто не маскує люк. Рідко кому вдається облаштуватися так просто і зручно. Бо здебільшого як? Після того, як заходять до криївки, треба, щоб хтось подивився зверху, чи все там лягло на місце, чи не лишилося сліду. Якщо сховок на садибі в господаря, він перший за це подбає, а якщо далеко в полі чи в лісі — там секрети свої. Це ми втрьох із Соколом та Міськом придумали собі таку криївочку, щоб більше ніхто про неї не знав. Викопали ночами й ніде не лишили знаку, бо вибрану землю носили й висипали в річечку Студенку. Місько радів: аво, яка файна рукавичка вийшла, більше ні в кого такої немає. Точно, що рукавичка. Не життя, а казка. Потім Сокіл згинув на Драгоманівці, на його місце прийшов Сірко. А Місько пішов і не повернувся. Немає Міська.

Тук-тук-тук! Агей, хто в рукавичці живе?

Тихо. Потім люк на ширину долоні підіймається вгору і треба швидше озватися, бо замість доброго слова Сірко може привітати гранатою.

У криївці ми обнялися, хоч раніше не мали такої звички. Тепер чимдалі ставали чуйнішими. При світлі лампи розглядали один одного, ніби не бачилися сто років. Сірко дивився на мене рудими очима довірливо й віддано. Я роззирнувся по кутках: чи нічого не змінилося в нашій рукавичці? Може, десь тут заховався Місько і вони вирішили мене розіграти? Ні, все як було. Немає Міська.

— Голодний? — спитав Сірко, коли я поклав наплічник та автомат на своє місце і відстебнув з паска два «калачі». Гранати Ф-1.

— Потім. Розказуй, — попросив я.

— Ти можеш їсти і слухати. Маю для тебе гостинця. Це тобі не фасольова зупка.

Сірко дістав із ящика, якого ми шанобливо називали креденсом[54], слоїк залитих смальцем шкварок.

— Ого! — сказав я. — Хтось зарізав пацє. Чи не Очкусі?

— Ні, — сумно похитав головою Сірко. — Вуйко Матвій і цьоця Юстина поїхали.

— Куди?