Розділ без назви (43)

Зима принесла ще одну несподіванку.

Коли після зміни я повернувся до гуртожитку, на вході мене поманив пальцем «дядя Коля», що чергував за вахтерським столиком. Я підійшов, та він ще раз настирливо покивав пальцем, щоб я нахилився до нього ближче. «Дядя Коля» був чимось дуже схвильований. Він так глибоко дихнув мені у вухо випарами плодоягідного вина, що я боявся, аби алкоголь не проник у голову.

— Вам, ето самоє, тіліграма…

— Мені-і-і?

Я у своєму житті ще не отримував телеграм, тому подивився на нього з підозрою: чи не наплутав він чого-небудь підп’януруч?

«Дядя Коля» висунув шухляду з вахтерського столика, хоча вся пошта зазвичай лежала на пристосованих для того поличках, розділених за абеткою на окремі комірки. Я туди ніколи не зазирав, бо, як уже казав, раз на два тижні запитував свої листи на Головпошті, хоч мені ніхто не писав, як тому бідному полковникові, який ніяк не міг дочекатися пенсії. Ніхто, окрім Юрка Паєвського, але й він озивався рідко, знаючи, що наші листи «під увагою».

«Дядя Коля», крадькома повівши довкола сльозавими очками, чи ніхто нас не бачить, подав мені рудий папірець.

— Візьміть, ето самоє.

Я пробіг очима наклеєну друковану стрічку. Це ­була не телеграма, а якась зашифрована штафета. Всього на чотири слова. «Поїзд… прибуває… вагон… Жуков». І кілька цифр: номер потяга, вагона та число прибуття.

«Дядя Коля» так затамував подих, що не чути було перегару. Випари плодоягідного вина натиснули на шлунок, у животі в нього кавкнуло. Дещо знаючи про мене, він не мав сумніву, що це шпигунська шифрограма.

— Ого! — сказав я. — Маршал Жуков викликає мене на з’їзд ударників комуністичної праці.

«Дядя Коля» глитнув повітря, його масивна ковінька, зіперта на стілець, гримнула на підлогу.

Я підняв її, подав старому і рушив до своєї кімнати.

Гм, Жуков… Це була не стільки конспіративна хитрість, як жарт Юрка Паєвського, котрий доточив до свого повстанського псевдо «ов», що начебто мусило додати йому захисного імунітету. Так чи ні, але в суботу вранці мені треба було зустріти дорогого гостя на залізничному вокзалі, і я мізкував, як то зробити (якраз на цю суботу випадала моя зміна).

Був лише один рішенець. Поговоривши з Довбнею, я попросив Йосипа підмінити мене, і він, щира душа, погодився, хоч відгарувати дві зміни поспіль у ЦРМП — то справдешній Армагеддон, дарма що свідки Єгови тлумачать його як Господнє очищення від земної скверни. Резон тут був ще й у тому, що, поки Йосип відбуватиме зміну, я зможу привести Юрка в гуртожиток, де нам ніхто не заважатиме.

Раннього зимового ранку я походжав платформою біля третьої колії, піднявши комір плаща, який тепер заміняв мені тепле пальто. Зима видалася м’якою, навіть до Різдвяних свят не всипала снігу, і хоч як Стефа вмовляла мене купити щось до сезону, я навідріз відмовився. Мусив заощаджувати кожну копійку, а після скажених морозів, які я пережив «на ведмедях», наддніпрянська зима здавалася затяжною осінню.

Оголосили, що потяг запізнюється на годину, і я, чоловік помисливий та підозріливий, подумав, що це якось пов’язано з приїздом мого молодшого неблагонадійного друга. Хоча залізничні служби мусили б ставитися до Жучка з особливою прихиль­ністю. Сидячи рік під час досудового слідства в камері-одиночці, він постійно гортав одним-єдину книгу, яку йому дозволили читати поза більшовицькою агітаційною літературою. Це був грубезний фоліант на тисячу сторінок під назвою «Железные дороги Советского Союза», і Жучок чомусь вирішив, що такі знання йому знадобляться в майбутньому. Їдучи в «телятнику» до Воркути, він краще за конвоїрів орієнтувався, де яка вузлова станція і котра може бути кінцевою, після чого їх поженуть етапом чи «сплавлять» по ріці поромом до місця призначення. Тих, що залишаться живі. Бо на кожній станції з вагона викидали мертвих, і їм, ще живим, начебто мало ставати вільніше в досі напханому вщерть «телятнику», але продиху не було. В’язнів зумисне годували гнилими оселедцями, не даючи води, і Жучка мучила така спрага, що він марив, аби його теж, хай і мертвого, викинули в якусь калюжу.

Жучок тримався на тому, що багато думав про маму, іноді згадував батька, але його, свого тата, він бачив дуже давно, ще в якомусь позаминулому житті. Тато його був з Великої України, він воював з москалями ще в армії УНР, і коли боротьба захлинулася, сам Симон Петлюра звільнив своїх вояків, у тому числі й старшину Дениса Паєвського, від присяги та сказав рятуватися хто як може. Тато перебрався на Захід, вивчився на інженера й оселився у Володимирі-­Волинському, де став, як і личило петлюрівському старшині, маєтним господарем: мав крамницю, млини, великий двоповерховий будинок з червоної цегли на вулиці Островецькій. Тут і народився Юрко, та ­йому було всього лиш чотири роки, коли перші совіти відібрали все їхнє майно. З великого будинку Юрко­ві найдужче запам’яталася кольорова мапа на всю стіну, про яку тато казав, що то є Велика Україна.

Почалася війна, він перестав бачити батька, і тільки через десять літ мамка зізналася, що його немає живого. Засуджений на десять років концтаборів, петлюрівський старшина Денис Паєвський передчасно помер у Мордовії.

У всіх нас була, як казав старий Іван Семенюк, однака доля. Мої батько-мати обоє померли в Красноярському краї на засланні. Я ще був на тій-таки «тридцять п’ятій зоні», коли отримав від тата листа в незвично цупкому конверті, і мені відразу тенькнуло — щось не так. Діставши фотокартку, я побачив якусь сухеньку бабусю в труні, над котрою стоїть мій простоволосий тато, а біля нього ще кілька зажурених людей з опущеними головами — дивляться на покійницю. Я не впізнав, я здогадався, що то моя мати, і соромно сказати, але не відчув болю. Не розумію, для чого роблять знімки з небіжчиків. Гебісти фотографували загиблих, щоб відзвітувати про їхню смерть. А це для чого?