Розділ без назви (33)

Події часто випереджають наші плани.

Було далеко за північ, коли Михасі стало недобре.

Ми вже закінчили переслухання, вона хотіла прилягти, та раптом затисла долонею рота й побігла до виходку. Її знудило.

Нічого дивного. Зимуючи у Сулими, вона чулася казна-як під час допитів сторонніх людей, а тут самій довелося складати зізнання, вивертаючи душу. Щоправда, поводження з Михасею було найшляхетніше, але сама процедура коштувала неабияких нер­вів. Михася повернулася зовсім змарніла. Обличчя взялося прозеленню.

— Вибачте, — сказала вона. — Чогось недобре мені.

Михася лягла, по-дитячому підібгавши коліна до підборіддя. Я накрив її веретою.

І треба ж! Тільки-но погасив світло, щоб вона спочила, як постукали у продухвину. Мусив запалити лампу і зодягнути на хвору Михасю кайдани.

Цього разу зі Змієм прийшов Броз. Я здогадався, що сталося щось незвичайне. Це було видно і з Брозового збудженого обличчя, мовби натхненного якоюсь поетичною строфою («Васильки у полі, васильки у полі, і у тебе, мила, васильки з-під вій…»). Він розглянувся по криївці, зупинив погляд на Михасі і жестом показав, аби я зняв з неї кайдани.

Вона сиділа, опустивши голову і тримаючи закуті руки на колінах. Здавалося, її не цікавило, хто прийшов. Михася була певна, що прийшли по неї, і знала, який жереб її чекає. Знімаючи кайдани і торкаючись її рук, я не відчув того струму, що раніше перетікав у мене від доторків до Михасі. Пальці мої тремтіли. Поклавши кайдани на пічку, я обернувся до Броза.

— Ми завершили переслухання, — сказав я.

Він підійшов до столу, взяв перший примірник тексту і пробіг його очима. Пробіг, схоже, через рядок, наче не сподівався вичитати там щось нове, ще ­йому не відоме. Потім поклав аркуші на стіл і кивнув Зміє­ві, аби він усе заховав до своєї торби. Зараз Броза хвилювало щось інше, набагато важливіше за мій протокол. Нарешті він показав очима, щоб я вийшов за ним до господарчого закомірка. Тут Броз навіть не дочекався, поки я запалю каганчика, потяг мене за рукав далі в куток і пошепки мовив:

— Стодоля мертвий.

— Як?

— Усі обставини ще не з’ясовані, але його знайшли вбитого біля хутора Подорожчина.

— Де саме?

— У бур’янах. На картоплищі.

— А Місько? — вихопилось у мене.

— Про Міська нічого не чути. Напевно, втік з більшовиками.

Зайве було сперечатися з Брозом, що Місько не міг цього зробити, але виходила химерна штука: той, хто пішов виконувати атентат, безслідно щез, а того, кого мали зліквідувати, знайшли через кілька днів мертвого у бур’янах.

— Інформація перевірена? — спитав я.