Розділ без назви (48)

— Ні! — крикнув по-нашому, мабуть, той, що ре­петував у рупор. — Ми вбиваємо тільки за збройний опір!

— Дай чесне слово!

— Слово офіцера!

— Поклянися!

— Клянусь!

Мені ця гра подобалася. Більшовицький офіцер давав мені клятву.

Я витяг з парабелюма порожній магазин. Потім розібрав увесь пістолет і викинув його по частинах у різні боки.

— Виходь з піднятими руками! — гукнув той самий голос, що давав мені клятву.

— Ні, ви будете катувати!

— Брехня! Радянська влада гуманна і милує тих, що покаялися.

— Чесно? — спитав я.

— Слово офіцера!

Ні, це була не гра, а якесь юродство. Довкола лежали мої мертві друзі, а я досі базікав з їхніми вбивцями, ніби хитрував зі смертю, щоб вициганити у неї якусь зайву хвилину. Відчай потьмарив розум. З ким я розмовляю?

Мені стало соромно. Я переклав гранату з кишені в лівий рукав шплінтом догори і підняв руки. Поки що тільки для того, щоб перевірити, чи не посунеться граната рукавом донизу. Ні, вона щільно трималася трохи нижче зап’ястка.

— Здаюсь! — пробелькотів я, бо язик раптом задере­в’янів, у роті стало сухо і тісно.

Але, присягаюся, це був урочистий момент. Я рушив назустріч смерті. Душа моя виповнилася дивовижним світлом, яке то розривало груди, то стис­калося від солодкого болю в макове зерня. Я був готовий. Зараз мені відкриється найбільша таїна, яка хвилює кожну людину, але ніхто ще не зазирнув у неї, допоки не перейшов межу. Що ТАМ?

В очі мені вдарило світло ліхтаря, та я далі йшов з піднятими руками, вичікуючи слушної миті. Ось вона! Попереду заметалися чорні тіні й кинулися до мене. Я висмикнув шплінт і засміявся. Тіні відсахнулися, хтось крикнув «Лажісь!», а я й далі сміявся, і це вже був сміх юродивого, бо в одній руці я тримав гранату, у другій — шплінт, а вибуху не було.

Вони теж зрозуміли, що зрадлива фортуна під­сунула мені замість бойової гранати «тухле яйце», й, оговтавшись від переляку, зайшлися божевільним реготом. Під цей регіт гамселили мене кольбами, кулаками, ногами, поки не повалили на землю. Я хотів, щоб вони забили мене на смерть, хотів захлинутися власною кров’ю, якої набралося повен рот, хотів згоріти від сорому і досади, але цього разу щастя ­було не на моєму боці.

— Прєкратіть!

Обмолотивши, як снопа, вони обшукали мої кишені і серед іншого відібрали найдорожчу річ. Це був, друже Пластуне, твій компас. Мені потемніло в очах, я зрозумів, що все втрачено назавжди.