Розділ без назви (17)

Я збираюся на побачення. Ще не знаю, чи мені пофортунить, але виряджаюся як досвідчений кавалєр.

Йосип лежить на вузькому залізному ліжку поверх сукняної ковдри і крадькома, впівока пант­рує за мною. Він у теплих голубих кальсонах і такій же натільній кошулі, ноги босі, а руки складені на грудях, як у небіжчика. Єдине, що Йосип схвалює у моєму гардеробі, — це сірий вовняний светр «під шию» (бо теплий), поверх якого я зодягаю сірий плащ і до всього, уявіть собі, натягую сірий модерновий кашкет.

Пальці на грудях у Йосипа нервово сіпаються, він хотів би дещо сказати, але минув той час, щоб робити мені зауваження чи давати поради.

Насамкінець я поглядаю у дзеркало, припасоване до дверцят шафи, з якого на мене дивиться трохи зухвалий, але серйозний, навіть дуже благонадійний хлоп. Класик сказав би: хлопець хоч куди козак. Та я таким завжди був, але треба було Калістратові Кропиві написати про мене статтю, щоб це помітили всі. Без реклами тяжко на світі жити. Якби шановна редакція ще вмістила мою знимку, то я був би зіркою на все місто, не лише в цеху ремонту металургійних печей, тобто в пеклі під кодовою назвою ЦРМП.

Хто б міг подумати, що статейка якогось Калістрата Кропиви справить таке глибоке враження на гегемонів із нашого цеху. Замість відцуратися бандерівця і викинути його зі свого трудового колективу, вони, як і Довбня, почали виявляти до мене надмірну повагу. Раніше, бач, думали, що коли чоловік не п’є, не курить, не забиває з ними «козла», то він якийсь штунда чи несповна розуму, аж тут побачили, що справа набагато серйозніша. Де й ділося розгнуздане панібратство. Навіть Пашка Самохвалов, беручи приклад зі старших, почав звертатися до «діда» на ім’я та по батькові, а свідок Єгови Йосип облишив навертати мене у свою ­віру і взагалі став сторожко-мовчазним. Особливо мені подобався вахтер гуртожитку «дядя Коля», добродушний, завжди п’яненький, кривий на ногу чоловік (казали, що він скалічів у ЦРМП і як компенсацію отримав легку роботу вахтера), — відтепер, він, уздрівши мене ще здалеку, підводився зі свого насидженого місця і підносив руку до скроні, віддаючи честь, причому його важкий ціпок завжди гримав на підлогу.

Зізнаюся, така опінія мене потішила, бо я зрозумів, що в цьому місті на Дніпрі-Славуті ще не все втрачено, що під його чавунним панцером жевріє козацька іскра. Це мені додало гумору, і я вирішив ближчими вихідними обходити все середмістя у пошуках своєї долі, яка зашпорталася десь у сімнадцятому столітті. Уже років триста буде, як вона, сердешна, зачепилася спідницею за пліт чи, може, впала в Дніпро, а я її кличу-викликаю і ніяк не можу докликатися. Вийди, вийди, доленько, із води, визволь моє серденько із біди. Що тут не ясно?

Замість долі від Дніпра тягне сирістю, дме холодний вітер. На головній вулиці він розвертається лобом до мене, жене назустріч пожухле листя, пилюгу і сміття. Я піднімаю комір плаща, але нітрохи не їжачуся; нав­паки, розправляю плечі і йду назустріч вітрюгану. Не нагинаю голову вперед, бо тоді неодмінно закладу руки за спину, а це небезпечна для психіки звичка.

Я залюбки випив би кави, але не хочу тривожити одну затишну місцину. Тому спершу йду на Голов­пошту. Мені, щоправда, ніхто не пише, як тому бідному полковникові, що не може дочекатися пенсії. Ну, мені до пенсії ще далеко, а який-небудь лист може надійти «до запитання». Коли я виходив із зони, то попередив усіх листовно, що оберу собі для проживання козацьке місто на Дніпрі, тож прошу писати на Голов­пошту «до запитання». Таким, як я, суворо заборонялося в’їжджати в Західну Україну, Прибалтику і біло­руську Гродненську область.

Головпошта стоїть на довжелезному проспекті Леніна, частина якого свого часу носила ім’я Гітлера, а як воно далі буде — не знаю. Я заходжу сюди раз на два тижні, аби мене менше запам’ятали. Нахиляюся до віконечка у скляній перегородці, називаю прізвище й чекаю, поки метушлива жіночка перегляне всі листи на мою літеру і, не підводячи голови, скаже, що ні, поки що нічого немає.

Але так було раніше. Сьогодні вона дістає із продовгуватого ящичка білий конверт і просить пока­зати паспорт. Я зиркаю на адресу відправника і впі­знаю розгонистий почерк Юрка Паєвського. Жук, мій дорогий Жучок таки обізвався. Ховаю конверт у кишеню плаща й виходжу на вулицю. Тепер треба знайти затишне місце, щоб спокійно перечитати листа. Повертаюся спиною до вітру і йду до найближчого скверика.

Юркові після ув’язнення також було заказано в’їж­джати до рідного краю, але він, здається, перехитрив Президію Верховного Совєта і всю совіцьку каральну систему. Після Воркути зголосився поїхати на шахти Донбасу, а звідти гірничим побитом перевівся до шахтарського міста в Галичині. Тут, мабуть, посприяла ще й та пом’якшувальна обставина, що галицьке місто, окрім пролетарської репутації, має благонадійну назву — не Коломия, не Стрий і не Самбір, а, прошу пана, ЧЕРВОНОГРАД.

Юрка я зустрів у Воркутлагу 1954-го на штрафній шахті № 11. Цією зоною якраз прокотилося повстання, яке душили, крім усього, танками. Багато в’язнів загинуло, на їхнє місце приганяли етап за етапом, й одного ранку я побачив у штреку свого нового напарника. Ми з ним мусили штовхати вагонетки з вугіллям, бо коней в 11-й шахті не було. Кіньми були ми: впираючись руками й ногами та вдихаючи на повні легені їдку пилюгу, пхали поперед себе важезні вагони.

Побачивши вперше Юрка, я сторопів — з вигляду це був худесенький підліток, який винувато дивився на мене запаленими сірими очима: мовляв, вибачєйте, панонцю, що такого вутлого хрущика поставили вам на підмогу. Його зболені очі так поблимували на чорному від вугільного пилу обличчі, що хлопчина нагадав мені загнаного в коробку жука. Тому я так і спитав:

— А ти, жучок, як тут опинився?

Він здригнувся. Пильно на мене примружився, потім спитав:

— Ви… Ви мене знаєте?

Виявилося, це було Юркове підпільне псевдо — Жук. А через юний вік його ласкаво називали Жучком. Згодом він розповів мені історію, яка може роздерти найчерствішу душу. У підпілля Юрко пішов 1950-го, у той час, коли багато хто вже гарячково шукав виходу з нього — фатальне коло не те що звужува­лося, а замикалося в невідворотну пастку. Його матінка, спеціальна зв’язкова окружних проводів на псевдо Орися, вчителювала в селі Бабині під Косовом. Коли нависла загроза арешту, вона віддала молодшого дев’ятирічного сина Андрія в «чужі руки». Юрко доб­ре пам’ятав, як мама привела їх на автобусну зупинку й сказала молодшому братикові: «Зараз, Андрійку, тебе забере чужа цьоця. Не бійся, так треба». Справді, підійшла «чужа цьоця», мовчки взяла малого за руку і повела. Розгублений Андрійко, спотикаючись, все озирався на маму, а вона не оглянулася жодного разу. Мабуть, боялася, що не витримає. Знала: більше Андрійка вона не побачить[26].

Зі старшим, чотирнадцятирічним Юрком, пішла до лісу. Хлопець був на сьомому небі, коли спеціально на нього пошили повстанський однострій, видали дві гранати, автомат і пістолет «зауер». Але стріляти доводилося нечасто, більше сидів у криївці. Жучок опанував друкарську машинку і строчив переважно на клавішах. Часом друкував такі матеріали, до яких ніхто­ не мав доступу, окрім найвищих провідників.

Маму він бачив рідко, бо Орися постійно відходила на завдання. Одного разу не з’являлася рік, і всі думали, що вона загинула. У стосунках із сином була сувора і стримана, як «чужа цьоця». Я собі так здогадуюся, що до лісу Орися забрала Юрка не тому, що була нагальна потреба в його праці. Вона боялася, аби хлопець не заломився, потрапивши в лабети гебістів, адже він знав багатьох підпільників, які приходили по зв’язках до Орисі. Та після тривалої розлуки вона не втрималася і пригорнула синову голову до грудей.

— Як тобі тут? — спитала.