Розділ без назви (48)

— «Ради ідеї…» — продовжив я.

— Пам’ятаєш, — зрадів Сірко. — Уже заради самої ідеї. Але про кого це? Про жменьку мазепинців, які лишилися біля гетьмана після полтавського прогару?

— Це про нас, — сказав я, здогадуючись, до чого він веде.

— Видиш? — ще дужче зрадів Сірко. — Двісті п’ятдесят літ минуло, а сі ніц не змінило. І ворог той самий, і боротьба та сама, і жменька людей… — Він ледве не додав: «та сама».

— І мазепинки на наших головах, — доточив я.

— Бісова мати! — підхопившись, Сірко так засвітив до мене очима, що я примружився. — І це щастя випало нам! Ти розумієш, що нам випав жереб належати до цієї жменьки, до цього гурточка? Сама доля вказала на нас перстом. Вона вибрала нас серед мільйонів.

Я його розумів. Сірко у своєму вимірі щастя пішов далі за мене. Я мав тут простішу мірку. Ось діжка, з якої ти можеш напитися, ось хліб, сало — не голодуєш, он там запасний вихід… Є дуже багато речей, якими можеш себе потішити.

Коли мій годинник із тріснутим склом показав за п’ятнадцять восьму, ми почепили на паски лівіше від пістольних кобур по дві гранати, взяли худенькі наплічники та автомати й вилізли з бункера.

Уже споночіло, але в небі стояли високі ясні зорі і ніч заповідалася прозора й холодна. Чисте небо пізньої осені завше дихає передзимовим студенцем, який аж дзвенить у повітрі. Ми ще не розглянулися довкола, як із-за дерев виринув Змій і кивнув, щоб рушали за ним. Так мало бути.

Тихо, неквапом пішли рідколіссям, лиш під ногами потріскувало ріща[71]. В обличчя лізло павутиння, посноване між деревами, підказуючи, що тут давно не ходили. На галявинках було так світло, що й на кущах видніли білі мережки павутини.

За метрів триста біля обгорілого ясена нас чекав Броз, і далі ми пішли вчотирьох. Довший час прошкували полями, обминаючи села та хутори. Недалеко від Настасіва у невеличкому березняку до нас приєднався Сулима зі своїми двома найкра­щими хлопцями. З Вербою і Сомом ми ходили на ліквідацію Стодолі. Відтоді у Сома подовшали тонкі вуса, з плеча так само звисав пудовий ручний ­скоростріл.

Ми привіталися тихим «Слава…» і щиро зраділи зустрічі. Живі.

У березняку хлопці перекурили, ховаючи у жменях та рукавах жарини цигарок. Броз сам на сам перекинувся кількома словами із Сулимою, який був на голову нижчий за Броза, але не знаю чому видавався міцнішим. Він твердо стояв на широко розставлених ногах, наче вростав у землю, і його силует скидався у темряві на стрижень чіпкого кореня.

Ми знов вийшли у відкрите поле. Мені здалося, що стало ще видніше, навіть бур’яни побіліли під зоряним небом, а до того ж і молодик випірнув, як завжди, зненацька, немов із-за рогу. Він був повніший, ніж учора, і такий ясний, що, коли підбився вище, від нас на землю падали легкі тіні. Тепер ми йшли всімох, це вже була бойова одиниця, майже рій, і я подумав про щасливе число «сім» — щасливе не тому, що сім днів у тижні, сім кольорів у веселці, сім днів творився наш світ, а тому, що з якогось непоясненного дива сім звізд поєдналися у Великому Возі, щоб кожному з нас випало по одній. Ті звізди, котячись небом, ледь чутно дзвеніли в чистому зимному повітрі на всі сім нот, які має октава, але щастя було не в музиці, і не в зорях, і не в самому магічному числі «сім», а найбільше у тому, що кожен із нас належав до цього невеличкого числа. Хіба не так, друже Сірку?

Так. Він ішов рівно і впевнено, трохи заплітаючи кривими ногами в сухих бур’янах.

Попереду замаячіла хвиляста смуга темного лісу. Перед ним, уже недалеко, нам ще треба було перейти місток через річку Серет. Сулима послав Вербу на вивідки, чи немає там засідки, а ми тим часом посідали перепочити за горбком на висхлу, прили­зану дощами до землі траву. Довкола під високими небесами лежав безкраїй простір, сповитий у дзвінку зоряну тишу.

Та ось від річки почулося чікання нічної пташки. Для мене воно було знайоме, бо ще тоді, біля хутора Подорожчина, так само нам посигналив Верба, коли вони з Сулимою і Сомом підходили на місце збірки. Ми підвелися й рушили до річки, де, за сигналом Верби, було спокійно. Перейшли місток чи радше вимощену з нетовстих колод кладку, якою фіра ще, може, проїде, а машина — ні.

І ось уже Струсівський ліс — такий же тихий та голий, хіба який дубочок ще не скинув рудого бляшаного листя до перших морозів. Далі за поводиря був Змій, він ішов попереду, а ми за ним гусаком услід, і тепер павутиння не лізло межи очі, бо все діставалося Змієві.

Лісом ми маршували недовго. Хвилин за десять вихопилися на невеличкий вируб, порослий молодняком та кущами. Колись тут росли могутні дуби чи буки, бо пні полишалися завбільшки у два-три обхвати й лисніли проти місяця, як перекинуті догори дном кухви. Я здогадався, що ми прийшли на умовлене місце, хоча поблизу ніхто не давався чути. Але так і мало бути — все відбувалося за твердим правилом. Підпільники нижчого рівня завжди приходили на місце зустрічі заздалегідь та оглядали терен, чи немає тут чогось підозрілого.

Роздивившись довкіл, ми повсідалися між кущів на пеньках, і цього разу ніхто не потягся до цигарки. Розмовляли мало і майже пошепки. Трохи згодом Броз попросив Вербу, аби той подав свій сигнал. Ми з Сірком тільки зачудовано перезирнулися, коли Верба надув щоки і, приклавши долоні до рота ­рупором, зачікав переривчастим голосочком. Мені здалося, що з-поміж його долонь випурхнула не­видима пташка і, стривожено писнувши, відлетіла в глиб лісу, а там сіла на гілку і ще раз подала свій оксамитно-переривчатий голосок: чік-віть, чік-віть. Чи то було вже відлуння?