Розділ без назви (27)

І ось настав той день, коли провідник Буревій начебто мав прийти на хутір Подорожчина, де Місько підпоїть його струєним вишняком і зодягне на руки кайдани. День цей для нас усіх був непростий, а для нього й поготів. Місько добряче перехвилювався, водячи за ніс більшовиків у їхньому лігві, й ось нарешті зближався момент, заради якого він два місяці ходив по лезу ножа. Його стан можна було зрозуміти.

Ще вранці я помітив, що Місько, як каже Сірко, «якийсь не такий». Після молитви ми сіли снідати, а йому нічого не лізло в горлянку. Був блідий, час від часу чухмарив свою кудлату голову, наче там у нього знов завелася нендза, якої ми позбулися ще навесні. Я згадав, як Місько колись нам доводив, що воші з’являються у людей не від бруду, не від браку гігієни, а від біди. Як тільки війна, в’язниця чи ще яке горе — вони вже тут. «Мені ще бабця мої казали, що нендза — вісник біди», — сумно кивав кудлатою головою Місько, і ніхто йому не перечив.

На хутір ми мали підступити затемна, за годину до того, як Стодоля прийде на зустріч із Міськом біля господарства Рогальського.

Удень перечистили зброю, перевірили амуніцію. Місько двічі розібрав і зібрав свого «вальтера», щоб ніде не лишилося порошинки. Витяг із магазина вісім набоїв, зважив їх на долоні і знов заплішив у гнізда. Взагалі-то Місько мав би зробити один лише постріл, але треба бути готовим до всього. Ще не відомо, як поведуться більшовики.

Під землею час спливає набагато повільніше, ніж при білому дні. Стрілки на моєму німецькому трофейному дзиґарику «Ruhla» ледь видніли під склом, помережаним павутиною тріщин, і я вже кілька разів прикладав його до вуха: чи не зупинився?

Попросив Сірка почитати вголос «Мазепу», але нам те читання гумору не піддало. Місько не міг сидіти на місці, а в рукавичці не дуже розходишся. Три дрібні кроки туди, три назад — оце і все ходіння.

Але й найповільніший час має свою межу.

Ми втрьох — Місько, Сірко і я — спершу пішли на збірку, де за кілометр від хутора мали зустрітися з бойовиками Сулими. Там була літня обора для худоби, яка пустувала, але поруч стояла стара буда під соломою. Ми підійшли до неї, заглянули всередину — нікого.

Свіжий вечір пах ранньою осінню. Швидко темніло небо, де-не-де з’являлися перші бліді зірочки.

— Сідаймо, ясновельможне панство, — припросив нас друг Сірко, який останнім часом постійно зривався на старосвітські манери часів Івана Мазепи. — Відпочинемо, поки генеральний хорунжий Сулима пришле нам підмогу.

Ми з Сірком вмостилися в буді на соломі, а Місько і бровою не повів у наш бік. Ніби оглух. Він нервово поглядав десь у поле, позирав на годинник, переживав, що найкращі три хлопці Сулими запізнюються або й взагалі не прийдуть.

Ясновельможному панству в буді на соломі сиділося непогано. Довкола було так тихо, що я чув, як у Сірковій голові гомонить Полтавська битва. Але мене більше непокоїв Місько. Я ніколи не бачив його таким намагніченим. Ще недавно він готовий був сам зліквідувати Стодолю, а тут, бач, занервував.

— Міську, тобі там не зимно? — спитав я, аби переконатися, чи йому не відібрало мову.

— Зимно, — сухо озвався Місько. — Вечори вже ­холодні.

— Треба було зодягати кунтуші, — сказав зануда Сірко, наче він був під Полтавою. — Може, нам до ранку доведеться лежати на холодній землі.

— Ви можете помовчати? — дорікнув нам Місько. — Не почуємо, як хтось надійде.

— Гуляй, душа, без кунтуша, — пошепки мовив Сірко.

Знов запала тиша. Чомусь не сюрчали навіть усюдисущі цвіркуни. Не озивалася жодна нічна пташка. Потім я почув дивний звук — так ніби в Сірковому черепку тихо-тихесенько зарипіло кінське сідло під Карлом ХII. Ні, то Сірко жував соломину.

І знов я вловив незнайомий звук. Цього разу десь далеченько. Там чікала якась нічна пташка. Місько підняв голову, нашорошив вуха і раптом так само зачікав, як та самотня пташина. Невдовзі ми почули, що до нас хтось іде. Із сутінок випливло три постаті. Три найкращі хлопці Сулими, серед яких я з великим подивом упізнав і самого Сулиму. Це мене підбадьорило.

Ми тихо привіталися, і Сулима сказав, що Броз попросив його покерувати операцією. Із прийшлих я ще впізнав Вербу, а третій назвався Сомом. Мабуть, тому, що мав тонкі вуса. Сом прийшов із ручним кулеметом.