Ордин швидко забрався на крижину й на південь до горизонту побачив море, що синіло й виблискувало зайчиками на дрібній хвилі; на заході льодове поле закінчувалося за півкілометра, на сході — ще ближче. На півночі, зовсім близько за смугою води, виднівся край суцільного льоду, що повільно наближався. Ордин поспішив розбудити інших. Усі залізли нагору.
— Якби вранішнє сонце не показувало відразу, де в нас північ, де південь, я подумав би, що море на північ від нас, як і раніше! — вигукнув Костяков.
— Так, нам на диво пощастило! — заявив Горюнов.
— Замість того, щоб пливти в байдарі й турбуватися про навантаження і розвантаження, ми лежали собі спокійно в наметі, а хуртовина перевезла нас сама через море.
— Наче на плашкоуті[7] через річку переправилися, — додав Горохов.
— І казенним коштом, нічого не заплативши, — засміявся Нікіфоров, — за нашим відкритим листом!
— Полякала нас хурделиця-матінка тільки для перестраху, щоб не пустували! — сказав Костяков.
— А чи причалить вона нас до берега, чи доведеться все-таки спускати байдару? — зауважив Ордин.
— Сподіватимемось, що причалить. Пливти вже небагато, а вітерець задуває й наш торос добре парусить.
— Поки що давайте снідати, і в дорогу готуватися, — запропонував Горюнов.
Оскільки вітер був слабкий, крижина, що досить зручно стала поромом для експедиції, просувалася вперед повільно. Устигли поснідати, розібрати байдару, скласти нарти й видертися знову на торос, щоб чекати на момент причалювання порому до краю нерухомого льоду. Довелося чекати близько години, нарешті відчули струс усього поля, і на очах у спостерігачів уздовж лінії зіткнення почало кришити лід і здіймати уламки торосом. Але натиск був слабкий, торос вийшов невеликий, і пором заспокоївся.
— Причалили! — вигукнув Горохов.
Озброївшись сокирами й лопатами для розчистки шляху, мандрівники під’їхали до краю порома й, обравши рівніше місце, швидко переправилися на нерухомий лід.
Нікіфоров із комічною поважністю вклонився залишеній крижанині й гукнув:
— Дякуємо за перевіз! Здорово проїхалися, що й казати!
Припускаючи, що льодовий пором не дуже відхилився від напрямку маршруту, Горюнов повів нарти на північ, розраховуючи з висоти великого тороса побачити Землю Санникова й узяти її за орієнтир. Шлях спочатку був дуже важкий, один торос змінювався іншим, і до обіду ледве подолали десять кілометрів. Ці тороси зовсім закривали краєвид удалину. Нарешті близько полудня почався рівніший лід, і на обрії з’явилися гострі вершини таємничої землі, що була ще дуже далеко.
— Третій день їдемо, однак її обриси не стали чіткіші! — сказав Горохов таким дивним тоном, що Горюнов, який стояв поруч із ним, звернув на це увагу.
— Тобі щось погане на думку спало, Микито, — запитав він.
— Правильно. Узяли мене сумніви. Не на добре нас льодина так чудесно через море перевезла, Матвію Івановичу. От я й подумав, що це не земля, а марево. Заманить нас, усе маячитиме вдалині й вабитиме. Заїдемо так далеко, що й повернутися буде не можна.
— Ну, пусте ти надумав! — засміявся Горюнов. — Ось побачиш, ще день-другий — і до цієї землі зовсім буде близенько.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Земля Санникова» автора Обручев В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Через Льодовите море“ на сторінці 4. Приємного читання.