Розділ «Через Льодовите море»

Скавчання, виття й гавкання собак, які долетіли на пагорб знизу, перервали розмову й нагадали, що час рушати. Якщо нема хуртовини чи жорстокого морозу, то собаки з нетерпінням чекають на від’їзд і по-своєму висловлюють радість, коли бачать, що все готове. Горюнов ще раз узяв за компасом напрямок на таємничу землю, і всі троє спустилися до куховарні.

— Однак, землю сьогодні видно? — зустрів їх питанням Горохов.

— Чудово видно, жодного сумніву бути не може! — сказав Горюнов.

— Треба подивитись! Поки ви п’єте чай, я встигну збігати. Я ж тільки раз бачив, та й то погано.

Узявши в мандрівників біноклі, обидва промисловці подалися на пагорб. Собаки, помітивши, що одні люди пішли до куховарні, а інші на гору, затихли й лягли у своїй упряжі на сніг.

Спустившись із пагорба, Горохов і Нікіфоров підтвердили, що Землю Санникова добре видно й на тому самому місці, на якому вони спостерігали її раніше.

Скоро маленький караван спустився з мису на море й пішов майже прямо на північ. Собаки, які відпочили три дні, везли шпарко, незважаючи на те, що на нарти поклали додатковий вантаж у вигляді дров, запасених на цілий тиждень. Хоча перехід до землі можна було зробити днів за три, але хурделиця могла знову розігратися й загальмувати рух; ночувати ж без можливості зігріти чай і їжу під час жорстокого морозу дуже важко.

Просувалися то швидко рівними місцями, то повільно, долаючи тороси. До вечора пройшли кілометрів сорок і зупинилися на ночівлю посеред широкої смуги торосистого льоду, обравши рівне місце під захистом великих брил. Швидко напнули намет, розклали багаття, зварили вечерю і потім посиділи годинку біля вогню, що кидав червоні відблиски на дзеркала крижин. Сонце зникло на заході; на півдні крізь легку імлу то з’являвся, то зникав місяць; на півночі слабко грали сполохи — північне сяйво — у вигляді жовтуватих дуг і стовпів, добре помітних тільки тоді, коли сонце ховалося за хмарою.

Перш ніж лягти спати, Горюнов видерся на гребінь тороса оглянути горизонт. З’явився місяць, і снігова рівнина, вали торосів та брили засяяли м’яким блакитнуватим світлом. Із півночі потягло холодним вітерцем, і там на горизонті чорніли хмари, на тлі яких пласким пагорбом ледь виступав Котельний острів.

Наступної доби погода була похмура й південний вітер посилився. Горохов і Нікіфоров чекали на хуртовину й підганяли собак. Проте лід став дуже нерівний, широкі пояси торосів траплялися мало не на кожному кілометрі, й уперед просувалися повільніше, ніж напередодні. На сірому небі попереду зранку вже ясно вирізнилася чорна смуга, що вказувала на широку й довгу ополонку. Надвечір вона була вже настільки близько, що можна було почути плескіт хвиль. Із перевалу через високий торос нарешті побачили за півкілометра відкрите море, вкрите біляками хвиль і окремими плаваючими крижинами; воно йшло на північ, здавалося, до горизонту. Назавтра передбачається переїзд через нього, якщо не завадить хурделиця.

Тому вирішили під’їхати ближче до краю льоду для швидшого спуску байдари й зручного її навантаження; оскільки вітер дув із півдня, можна було не боятися, що море почне ламати лід із цього боку. На ночівлю влаштувалися серед крижин останнього тороса, кроків за півтораста від відкритої води, вибравши рівний майданчик, на якому ледве помістилися нарти, собаки й намет; із півдня й заходу цей майданчик був захищений величезними стрімкими й нахиленими льодинами, і взагалі цей торос мав їх багато, що свідчило про те, що під час останнього північного вітру тут був страшний натиск льодових полів одне на одне.

Під захистом крижин і з вогником коло входу в наметі було тепло й зручно. А втім вітер надвечір посилився, і розгулялася хуртеча. При світлі багаття видно було, як у темному небі на п’ять-шість метрів над наметом мчать цілі потоки сніжинок, що складені зі струменів і струминок, які гнулися, перепліталися, хвилювалися. Під натиском вітру товсті крижини здригалися, а крізь свист і гул коли-не-коли лунали наче різкі постріли.

— Це що таке? — перелякано вигукнув Костяков, коли такий постріл пролунав уперше.

— У льоду утворилася нова тріщина, — відповів Горюнов.

— Лід тріщить, — підтвердив Горохов спокійно.

— А наш притулок не може розламати?

— Якщо вітер змінить свій напрямок і подме з півночі, тоді можливо, бо хвиля битиме у край нашого крижаного поля й почне піднімати й ламати його. А поки вітер із півдня — нема чого побоюватися.

— Але ж як моторошно тут, Матвію Івановичу, — сказав Нікіфоров, — що годі й казати! Уявіть тільки: сидимо ми спокійно, люльки потягуємо, теревенимо, а під нами всього два аршини льоду й бездонна прірва! Там, проміж островів, все-таки спокійніше — море неглибоке, земля близько.

— А чи не однаково, скільки глибини під нами, — двадцять чи сто метрів! — засміявся Ордин. — І там і тут потонемо, якщо лід провалиться.

— Усе-таки тут страшніше, тому що моря й землі не видно.