Розділ «Катастрофа»

— Що таке, що сталося? — пролунав голос Ордина, який спав так міцно, що тільки тріск і гуркіт обвалу привели його до тями.

— Об… об… обвал… Костяков… нарти… звалились! — насилу вимовив Горюнов, продовжуючи дивитися вниз.

Ця страшна звістка одразу підняла Ордина на ноги.

— Так треба ж шукати, допомогти, витягти! Скоріше! — скрикнув він, звільняючись із мішка. — Гей, Нікіфоров, уставай, сюди! Де байдара?

— Неможливо! — сказав Горюнов із відчаєм у голосі. — Спустити байдару не можна — замет знесено обвалом. А Костякова притиснуло.

— Та звідки ви знаєте?

— Він у мішку й нарти зісковзнули вниз, як тільки майданчик нахилився, і впали у воду раніше, ніж уся маса звалилася; обвал упав просто на них.

Ордин підійшов до краю урвища й почав дивитися вниз.

— Нічого не видно, крім води й брил обвалу. Костяков у спальному мішку сплив би нагору, як пузир, якби його не притисло.

— Який жах! — простогнав Ордин. — На очах загинула людина, і нічим не можна допомогти!

Один погляд на замет показав йому, що спуск без довгої підготовчої роботи неможливий, — у гребені зяяв пролом метрів п’ятнадцять у ширину й десять у глибину.

— Чи не можна спуститися на мотузці просто з урвища до води? — запропонував він.

— Досить міцних мотузок у нас набереться ледве чи на половину висоти — адже тут понад вісімдесят метрів, — відповів Горюнов.

— І не втримати нам удвох одну людину стільки часу, — додав Нікіфоров, що підійшов.

— Але ж, крім Костякова, загинули всі результати нашої експедиції! — скрикнув Ордин.

— Так, загинули! — вимовив Горюнов безнадійним тоном.

— Треба хоч освітити місце обвалу — воно в тіні й погано видно. Можливо, Костякова відкинуло вбік і він лежить без тями!

Нікіфоров приніс із запасу дров великий пучок хмизу, обв’язав його шматком мотузки, підпалив і, начепивши на багор від байдари, простягнув над безоднею. Ордин і Горюнов прилягли на краю, щоб світло не світило їм у вічі, і почали вдивлятися вглиб. Хмиз швидко розгорівся й освітив місце обвалу. Там, у проміжках між заметом зі сходами й сусіднім, нижчим, видно було тільки каламутну воду, що хвилювалася, і купу нагромаджених одна на одну базальтових брил. Але ні на них, ні на воді ніяких ознак людини, уламків нарт, речей. Обвал поховав усе під собою. Мотузка в гака перегоріла, і палаючий пучок полетів униз, упав на купу брил і на кілька хвилин, догоряючи, освітив ще краще все місце, але нічого нового не виявив.

Новий підземний удар змусив тих, хто лежав, скочити на ноги; на їхніх очах від краю урвища відділилося ще кілька невеликих брил і упали вниз.

— Відсуньмо нарти якнайдалі звідси! — розпорядився Горюнов. — Бо нещастя може повторитися!