Розділ «Катастрофа»

Усі троє з допомогою Аннуїр, яка мовчки з жахом спостерігала останні події, перетягли нарти, а потім і свої постелі якнайдалі від нового краю урвища, до місця спуску на замет. Той своєю крижаною масою все-таки підтримував стрімку стіну базальту, і здавалося, що тут надійніше. Посеред майданчика, біля підніжжя верхнього уступу, також було небезпечно — звідти вже звалилося кілька каменів.

Віддалений гуркіт стрясав повітря й змусив усіх глянути на північ. Там, над північною частиною улоговини, клубилися стовпи диму чи пари, місцями осяяні зловісним червоним світлом: чути було часті й сильні вибухи, які луна окраїн повторювала без кінця. Під час кожного вибуху ґрунт уступу ледь здригався під ногами.

— Вулкан прокидається! — вимовив Ордин.

— А люди, нещасні люди, які врятувалися туди від повені! Що з ними буде? — скрикнув Горюнов. — Наш товариш щойно загинув тут, інший загине там, і знову ми нічим не зможемо зарадити.

Аннуїр притислася до Ордина й дивилася вдалину; сльози текли з її очей, і вона здригалася від стримуваних ридань.

— Одначе, настав кінець цій землиці? — не розуміючи спитар Нікіфоров. — Що тільки там коїться: дим, вогонь із землі, дивіться-но!

Там, на півночі, не стовп, а ціла колона стовпів чорного диму й білої пари, які змішалися один із одним, піднялася набагато вище країв улоговини, тобто тисячі на три метрів; подекуди її прорізували вогненними дугами, наче ракети, розпечені камені, що високо злітали.

Іноді хмара пари, яку супроводжували кілька вибухів, неначе артилерійські залпи, виривалася в якомусь місці й ширилася, виростаючи вгору. Заграва на хмарах колонади розгорялася яскравіше — очевидно, десь уже прорвалася розпечена лава. Сумний місяць, поступово схиляючись на захід, освітлював, як і раніше, улоговину й сріблив води озера, що весь час хвилювалися.

— Так, видно, кінець Землі Санникова! — вимовив Ордин. — Ми її відкрили, і на наших очах вона гине!

— Коли розвидниться, подивимося, чи не можна спустити якось байдару й поїхати на допомогу тим, хто гине, — сказав Горюнов.

Сидячи на своїх мішках, вони обидва й Аннуїр, яка весь час тислася до Ордина, провели час до ранку, спостерігаючи розвиток виверження й обмінюючись зауваженнями щодо нього й щодо загиблого товариша. Нікіфоров, подивившись деякий час, ліг спати.

Нарешті жахлива ніч скінчилася, зачервонів схід, ставало все світліше й світліше. Аннуїр розвела вогонь і почала варити чай. Ордин і Горюнов могли тепер роздивитися, що сталося з їхнім майданчиком уночі. Уся східна його частина зникла, і замість неї зяяло стрімким клином, зверненим вістрям униз, урвище обвалу. Останній, мабуть, відділився по тріщинах, які існували раніше, і поштовх землетрусу дав тільки імпульс, що подолав інерцію маси, яка й перекинулася частково на замет, частково у воду, розпавшись під час падіння на брили. У величезній вибоїні замету лід було вкрито чорним пилом, скалками й брилами; унизу, над водою, піднімався хаос брил. За ніч муть у воді осіла, і з висоти видно було дно; у бінокль можна було роздивитися його скрізь, але нічого, крім чорних брил, не було помітно. Вони поховали назавжди і людину, і всі досягнення експедиції.

Огляд вибоїни в заметі показав, що для того, щоб перебратися через неї, треба вирубати в льоду стрімкої стіни сходинки вниз і з іншого боку вгору.

— Ну, до обіду ми це виконаємо, — сказав Горюнов. — Обидві частини байдари спустимо на мотузці вниз і там затягнемо нагору. Давайте, поїмо — і до роботи!

На півночі улоговини виверження продовжувало розбурхуватися, оповите хмарами пари і диму, але виказуючи себе вибухами, від яких здригалася скеля майданчика. Завіса пари й диму приховувала від глядачів катастрофу. При денному світлі видно було, що ця завіса простяглася впоперек усієї улоговини. Раптом в одному місці, попереду цієї завіси, з’явився вогонь і почав швидко поширюватися в різні боки. У бінокль можна було побачити, що це горить смуга лісу.

— Здається, справи онкілонів безнадійні! — сказав Ордин. — Тепер ясно, що виверження почалося не в північному кінці улоговини, а в середній частині її, приблизно там, куди ми вчора доїжджали, тобто там, куди люди врятувалися від води. Можливо, воно захопило й усю північну частину.

Обидва повернулися до нарт; чай був готовий. Нікіфоров поніс собакам, прив’язаним у західному кутку майданчика, оберемок в’яленого м’яса — і раптом зупинився.

— Ідіть-но сюди! — крикнув він. — Тут щось не так!

Горюнов, Ордин і Аннуїр, які всілися вже коло чайника, скочили й побігли до казака. Він стояв біля тріщини завширшки з долоню, яка йшла через майданчик навскоси від заднього краю нічного відриву до західного кінця. Нарти й люди, знаходилися між цією тріщиною й зовнішнім краєм майданчика, собаки — з іншого боку.

— Учора цієї щілини не було, — сказав Нікіфоров.