Розділ «Повінь»

— Якщо їх випустити, вони розбіжаться, — заявив Нікіфоров. — Прив’язати їх нема до чого — нарти нагорі. Нехай сидять.

Але ще кілька сильних ударів, що сталися один за одним, змусили мандрівників змінити своє рішення. Собаки здійняли таке відчайдушне виття, очевидно, передчуваючи небезпеку, що Нікіфоров із сокирою в руках, похитуючись, неначе на палубі корабля під час хитавиці, побіг до гротів, вивернув льодові брили, якими закривав вхід, і випустив тварин. Останні вирвалися на волю, як скажені, стрибаючи один через одного, але зараз же припинили вити та, відбігши тільки кілька кроків, збилися в купу й, помахуючи хвостами, дивилися на свого каюра. Нікіфоров приніс повідки, прив’язав до них собак і розвів усі три запряжки в різні місця, недалеко від багать, поклавши їх на землю. Потім він заглянув у всі три гроти і, повернувшись, сказав:

— Песики недарма хвилювалися — лід тріснув над їхніми головами, руку можна просунути в щілину. Так і дивись, брила випаде.

— Ну, цієї ночі землянки онкілонів, напевно, знову завалилися, — сказав Горюнов.

— Тепер вони припишуть цю нову біду нашому відходу, — зауважив Костяков.

— Або тому, що один із нас залишився в них, — додав Ордин. — І Горохову важко буде піти, якщо він тепер захоче.

Аннуїр слухала мовчки, але зі сльозами на очах. Нова біда спіткала її рід і все її плем’я, і хоч вона від нього пішла, але його нещастя глибоко засмучували її.

— Але, може, цей землетрус на краще, — спробував втішити її Ордин. — Якщо він відновить підземні шляхи гарячої води й пари, то повернеться тепло й життя онкілонів піде як і раніше, а землянки неважко відновити.

Аннуїр уже знала, чому настали ранні холоди, і припущення Ордина заспокоїло її; вона вдячно глянула йому в очі й тихенько погладила його руку.

— І чому б їм не будувати оселі так, як було збудовано нашу? Вона, напевно, не завалилася, — сказала вона нарешті.

— Може, після нашого відходу вони й почнуть робити це. «Чаклуни» вже пішли, а їхня оселя стоїть і не валиться, — зауважив Горюнов.

— А чи не почнеться тепер у північній частині виверження? — припустив Костяков.

Усі мимоволі глянули на північ. Але небо, вкрите густими хмарами, було чорним, і ніде не було видно червонуватого відблиску, який би міг служити вказівкою, що десь виступила на поверхню лава.

Удари час від часу повторювалися, але набагато слабші. І нарешті втома взяла своє — усі задрімали.

Але сон був тривожний і то один, то інший прокидався, підводився на своїм ложі й озирався злякано, а потім, переконавшись, що все спокійно, замети не валяться, багаття палають, знову опускав голову. Нікіфоров іноді вставав й підкидав дрова в багаття. Так минали години цієї моторошної ночі.

Але ось на сході хмари посвітлішали, потім вкрилися червонуватим відблиском променів невидимого ще сонця. На тлі хмар ледь вималювалися гребінь і вершини найближчої частини стіни, і забіліли на них смуги снігу. На півночі проступили обриси смуги лісу; замети неначе виросли й побіліли, світло від багать потьмяніло. Передсвітанковий холод розбудив тих, хто ще дрімав.

— Чи не час зварити чай, поки розвидніється? — запропонував Горюнов. — А потім нагору, за роботу, поки не з’явилася погоня.

— І то правда! — сказав Нікіфоров, підскакуючи. — Якщо йти, то йти вчасно!

— Але якщо поновилася грілка Землі Санникова, то, може, і йти не треба? — подумав уголос Ордин.

— А от за день побачимо: якщо стане тепло й сніг зійде, ваше припущення виявитися правильним. Але шлях для відходу прокласти треба, — вирішив Горюнов.