Розділ «Повінь»

Почало світати. Хмари, що розійшлися, забарвилися на сході пишними кольорами. На півночі чорну смугу лісу видно було вже досить чітко. Урвища улоговини тяглися в обидва боки чорною стіною й здавалися такими ж, як і завжди, хоча за ніч із них звалилося чимало брил.

Нікіфоров підкинув хмизу у багаття, узяв чайник і пішов у кінець замету, із якого дзюрчав струмочок, що збирався в маленький басейн, влаштований для черпання води. Одразу ж звідти почувся переляканий вигук казака:

— Ой людоньки, вода, вода скрізь!

Усі кинулися до нього повз багаття, вогні й дим яких заважали бачити найближчу смугу землі. Підбігли — і завмерли здивовані. Там, де на сотню метрів від кінця заметів раніше простирався дрібний кам’яний розсип, напередодні суцільно вкритий снігом, тепер розстилалася гладка поверхня каламутної води, яка йшла до узлісся кущів, також залитих водою. Це нове озеро, яке виникло за ніч, тяглося в обидва боки, наскільки сягало око, — здавалося, до підніжжя урвищ, і тільки південний кут улоговини, де були замети, не було затоплено. Струмочок з-під замету, кроків за десять від його кінця, впадав, тихо дзюркаючи, у це озеро, яке відрізало мандрівників від решти улоговини.

— Отакої, замість лави вода після землетрусу! — порушив мовчанку Костяков.

— Але дивіться, вода наче підбирається до нас! — вигукнув Ордин. — Вона прибуває!

Усі підійшли до берега й побачили, що вода рухається; на їхніх очах сніг, який встилав землю, вбирав воду, осідав, розповзався, і вода, заповнена талим груддям, займала його місце.

— Ну, товариші, баритися нема чого! — вигукнув Горюнов. — Забираймо речі й гайда нагору! За півгодини нашу стоянку затопить.

— Але далі ходу нам ще немає! — заперечив Костяков. — Ми потрапимо в пастку.

— Невже ви боїтесь, що й уступ затопить? Поки це станеться, ми встигнемо розчистити дорогу далі — адже уступ здіймається метрів на сто над дном улоговини.

— Як добре, що вчора завезли вантаж нагору! Тепер би не встигли, — зауважив Ордин.

Повернувшись до багать, швидко зібрали речі й підняли їх на поверхню замету. Потім узяли зі складу, якому теж загрожувало затоплення, великий запас м’яса про всякий випадок, наклали вздовж сходів по замету якнайбільше дров — усе це можна було поступово піднімати нагору. Останні поліна несли вже по воді, яка дійшла до кінця замету.

— Ну, поведемо тепер собак! — сказав Нікіфоров.

Собаки вже хвилювалися й поривалися видертись нагору стрімким скосом замету, але ковзалися, падали й вили. Нікіфоров, Ордин і Костяков узяли по одній запряжці й погнали їх по сходах нагору. Горюнов та Аннуїр ішли попереду з частиною речей. Діставшись до верху, вони зупинилися здивовані. Напередодні ще поверхня снігу була майже на одному рівні з майданчиком уступу; тепер їх розділяло урвище заввишки майже метр. Очевидно, внаслідок землетрусу або весь замет розповзся й осів, або дно улоговини опустилося. Довелося здиратися. Перша запряжка собак зупинилася перед цим урвищем і почала вити. Довелося брати кожну собаку поодинці в руки й підсаджувати її нагору. На майданчику собаки почали пустувати, підбиратися до м’яса, складеного на нартах, і Нікіфоров доклав неабияких зусиль, щоб переловити їх і прив’язати до відтяжок в одному кутку. Решта чоловіків спустилася вниз за вантажем, залишеним на початку замету, а Аннуїр узялася за приготування чаю; майданчик був засипаний чистим свіжим снігом, який давав запас води.

Коли всі речі було доставлено нагору, мандрівники, чекаючи на сніданок, мали час огледітися. Із висоти уступу видно було значну частину улоговини; наскільки сягало око — скрізь стояла вода, усі галявини перетворилися на озера, а ліси тяглися між ними чорними островами й перешийками. Під променями сонця, що проглянуло, повсюди сріблилася вода, і картина не являла нічого жахливого, навіть навпаки: у чорній облямівці стрімких урвищ, обперезаних білими стрічками уступів і увінчаними сніговими вершинами, розстилалося величезне озеро із сіткою темних островів і півостровів.

Але від думки, що на місці цього озера напередодні ще жило ціле плем’я людей і численні чотириногі, ставало моторошно. Невже всі вони вже потонули? Люди могли ще знайти тимчасовий притулок на деревах, але чи надовго? Якщо вода буде ще прибувати, їх затопить рано чи пізно; але навіть якщо вона не підніметься, люди все одно загинуть від голоду й холоду. А тваринам і нікуди було подітися — стрімкі стіни країв доступні тільки птахам і гірським баранам. Земля Санникова перетворилася на велетенську пастку.

Ці думки не давали спокою спостерігачам на уступі, і за допомогою бінокля вони ретельно роздивилися далечінь, сподіваючись розгледіти десь людей, які сховалися на деревах. Поблизу їх не було, а вдалині смуги лісу вже закривали одна одну, та й відстань була надто великою.

— Знаєте що? — вигукнув Ордин. — Адже в нас є байдара! Спустімо її на воду й поїдемо рятувати Горохова та кого можна з онкілонів.

Ледве він устиг сказати це, як ззаду його шию обвила м’яка рука, й Аннуїр, притиснулася щокою до його щоки й шепнула:

— Так, так, їдьте рятувати наших, тепер вони вам не заподіять лиха.