Розділ «Пузирящі озера»

— А як же риби й птахи живуть у гарячій воді? — зацікавився Горохов.

— А чи ви звернули увагу, що птахи не підпливають до середини озера? Мабуть, вода стає надто гарячою біля місця виверження й вони її уникають.

— І риба також тримається осторонь і простору їй достатньо.

Намилувавшись досхочу озером, пішли далі, обігнувши галявину ближче до узлісся. В одному місці натрапили на ту ж родину носорогів, яка промчала через їхню стоянку: тато й мама, задерши голови, об’їдали молоді паростки на кущах, помахуючи від задоволення хвостиками, а маля то cкубало траву, то басувало незграбними стрибками, на які не можна було дивитися без сміху: здавалося, що це стрибає здоровенна діжка, до якої задля сміху приліпили чотири товсті стовпчики. Сховавшись за кущами, мандрівники довго милувалися цією сімейною ідилією й увіковічили її на фотографічній пластинці. Тільки Горохов глянув на сім’ю більш прозаїчними очима, хоч і сміявся, дивлячись на стрибки носороженяти: він розмірковував, скільки пудів сала можна було б добути з цієї «діжечки» і скільки гарних міцних ременів для нарт можна було б нарізати з його шкури.

Він уже схопив рушницю, щоб здійснити свої господарські наміри, і Горюнов ледве встиг зупинити його, шепнувши:

— З глузду з’їхав, Микито! Старі розтопчуть нас, якщо ми зачепимо їхню дитину! Із цими звірами жартувати не слід.

Обережно обігнувши лісом носорогів, вийшли на стежку, що перетинала наступну лісову ділянку; дерева піднімалися тут уже до п’яти метрів, а густий підлісок не дозволяв просуватися вперед без труднощів і шуму. Стежка була небезпечною через зустріч із яким-небудь великим звіром, і, навчені досвідом, мандрівники тримали рушниці напоготові, а вперед пустили Крота, що звик до безлісої тундри півночі Сибіру й у лісі не наважувався шастати по хащах й відходити далеко від людей.

У лісі буяло життя. Крім різних дрібних птахів, бачили рябчиків, які посвистували на гілках; зозулястих сойок, які перегукувалися одна з одною; сорок, котрі перелітали з дерева на дерево й скрекотали не вгаваючи; лунали голоси дроздів та інших співучих пташок. Шарудіння в кущах виказувало присутність якихось дрібних ссавців. За одним поворотом, коли стежка з’явилася прямою лінією попереду, побачили вдалині темну масу великого хижака, певно, ведмедя, що повільно йшов назустріч, обнюхуючи землю. Помітивши людей, він круто звернув зі стежки й зник у гущавині.

— Цих ведмедиків тут, мабуть, багато вештається, — зазначив Горохов.

— Однак, якісь боязкі, — сказав Костяков.

— На якого натрапиш! Якщо голодний, полізе на людину.

— Треба взяти за правило тримати в половині наших рушниць патрони з розривною кулею про всяк випадок, — заявив Горюнов.

Цього разу ліс простягався без розривів кілометрів зо два; за ним знову виявилася галявина зі струмком, оточеним досить великими тополями, вербами, кущами черемхи, глоду, шипшини, з яких долітав багатоголосий пташиний хор. Уздовж струмка дісталися до озера, яке було ще більшим і без багнистих берегів.

— А що, це озеро теж пузириться, цікаво б знати? — запитав Ордин.

— Присядемо, відпочинемо й подивимось.

Так і зробили й посиділи зо чверть години, спостерігаючи за птахами в різних місцях; часті сплески виказували велику кількість риби.

— Ну й благодать тут, а не життя! — захоплювався Горохов. — Дичини всякої, риби — скільки хочеш, не те що на нашій бідній тундрі!

— Тепер зрозуміло, чому перелітні птахи тягнуться сюди, не боячись перельоту через льоди й сніги океану: їм тут воля, — сказав Горюнов.

— Дивно, що не всі злітаються сюди, а багато залишається скрізь по північній тундрі.

— Під час перельотів птахи керуються тільки інстинктом, який передається з покоління в покоління, — пояснив Горюнов. — Сюди летять тільки ті, хто тут народився, а ті, хто народився в тундрі, залишаються там і летять далі на північ, хоча бачать, що інші відлітають.