Розділ «Дивні тварини»

Через кілька секунд по траві з таким самим глухим ревом пробігли один за одним три носороги, яких устигли роздивитися краще. Попереду був самець із величезним рогом на морді, позаду якого висувався другий ріг, набагато коротший. За ним бігла самиця з одним невеликим рогом, а позаду — маля, безроге, яке ледь устигало на своїх коротких ніжках за батьками. Усі троє були вкриті рідкою, але досить довгою чорно-бурою шерстю.

— Ну, хлопці, стережіться! — попередив Горюнов. — Вони, мабуть, від якогось хижака тікають. Приготуйте рушниці!

Не встиг він сказати це, як на стежці з’явився хижак, у якому не важко було впізнати ведмедя, але величезного; він біг перевальцем, низько опустивши голову й обнюхуючи землю. Помітивши вогонь, що догоряв і димів край стежки, він одразу зупинився, підняв голову, розкрив пащу, показав свої величезні ікла й червоний язик. Але тут його ззаду атакували собаки, і він круто повернувся й побіг назад, видаючи незадоволене бурчання.

— Ну, товариші, — промовив Горюнов, — переберімося на галявину. Тут, видно, звірі не дадуть нам не те що зварити обід, а навіть з’їсти його спокійно.

— Здоровенний ведмедик! За життя я таких не бачив… — сказав Горохов, вилізаючи з кущів.

— Величезний, але не дуже хоробрий, собак злякався! — сміявся Ордин. — А знаєте, я впевнений, що це не просто дуже великий бурий ведмідь, а викопний печерний, сучасник носорога й мамонта. Ви помітили, які в нього щелепи?

— Значить, ще одна жива скам’янілість! Наша колекція дуже швидко збільшується й стає надто неправдоподібною, — сказав Костяков.

— Так, доведеться фотографувати всіх цих викопних тварин просто на лоні природи, інакше нам ніхто не повірить, — зауважив Горюнов. — Жаль, що ми мало узяли фотографічних пластинок. Але хто ж міг знати, що Земля Санникова — зоологічний, або правильніше, палеонтологічний сад.

— Тепер ви можете, Микито, розказати вашим приятелям-каюрам, що бачили самі на голові носорога той ріг, який вони вважають кігтем птаха ексекю.

— Та я ж бачив цю тварину й раніше.

— Де ж це? — сьогодні вночі, чи що?

— Ні, давно це було. На річці Ачаді, що праворуч у Яну впадає, навесні з берега такий самий звір впав і біля води лежав. Песці вже об’їли в нього морду й виїли пузо, коли я на нього натрапив. Тоді наш справник про нього губернаторові доповідав, а той чиновника послав, щоб звіра забрали. Але до його приїзду нічого не лишилося: песці м’ясо з’їли, а кістки річка сховала.

— Так завжди буває з цими знахідками, — пояснив Горюнов. — Поки їх хтось випадково побачить, поки повідомить начальство, а останнє — в Петербург, академію, поки вона відрядить ученого для огляду — минає багато місяців. А хижаки й річки не дожидаються. І скільки рідкісних знахідок уже зникло!

— Ну ми з вами привеземо дещо краще! — сказав Ордин. — Шкури, черепи й фотографії не дохлих, а живих викопних тварин.

— Фотографії — так, але стосовно черепів і шкур доведеться дуже економити: вони надто важкі й об’ємисті, а в нас усього троє нарт, — зауважив Костяков.

— А череп і шкуру мамонта точно не повезеш із собою з нашими засобами пересування! — засміявся Горюнов.

— Ви, здається, розраховуєте, що ми побачимо й живого мамонта? — запитав Костяков глузливо.

— Чому ж ні? Якщо тут розкошує й плодиться носоріг, то може жити й мамонт.

— Ну, ваші онкілони давно знищили його, якщо застали тут.

— А заради чого? Бивні їм не потрібні — продавати їх нікому; здобичі й без мамонтів досхочу, а добувати цього здорованя без вогнепальної зброї нелегко.