Розділ «Дивні тварини»

Але дістатися до озера не вдалося: із наближенням до нього ґрунт ставав дедалі більш в’язким і нарешті перетворився на трясовину, що хиталася під ногами й поросла болотними рослинами. Очевидно, озеро раніше було значно більшим, але потім почало заростати від берегів. Тому ні спробувати його воду, ні подивитися, чи є в ньому риба і яка вона, не довелося. Про бегемота, звичайно й не йшлося: його громіздка туша провалилася б у трясовину з першими кроками.

За цією галявиною починався більш густий і високий ліс із таким густим підліском із молодих дерев і кущів, що, якби не було стежок, протоптаних тваринами, рухатися було б дуже важко.

Просуваючись такою стежкою, мандрівники чули голосний весняний спів різних птахів, воркотіння горличок, удалині пролунав навіть погук зозулі. Помічені були сойки, сороки й галки, а у високості ширяли два орли, виглядаючи здобич на галявинах.

— Абсолютно чудесна країна! — дивувався Горюнов. — Можна подумати, що ми знаходимося десь у південній зоні Сибіру, а не за десять градусів від Північного полюса.

— Так, тільки низьке положення сонця, незважаючи на полуденний час, свідчить, що ми на Далекій Півночі, — зауважив Ордин.

— А мені ці чорні зубчасті вершини окраїнного урвища з їхніми смугами снігу нагадують мою батьківщину — долину Іркута, уздовж якої тягнуться Тункинські альпи, такі ж самі на вигляд, — сказав Костяков, — а рослинність і птахи посилюють ілюзію.

На наступній галявині, також із озером посередині, помітили биків і коней, які паслися, і вирішили зупинитися на узліссі, щоб спостерігати за ними, а також зварити обід. Струмочок, що витікав із озера й перетинав галявину, давав можливість набрати чистої води. Розташувалися на самій стежці, біля виходу її на галявину серед кущів, швидко розпалили вогонь, повісили чайник і казанок для супу, нарізали шашлик із телятини й, нанизавши на прутики, поставили смажитися. Самі сіли в кущах біля стежки, звідки через просвіти можна було бачити тварин, що паслися.

Раптом у глибині лісу пролунало важке гупання, що наближалося. Здивовані мандрівники ледве встигли відскочити в кущі, як стежкою промчала величезна темно-бура тварина, глухо ревучи.

— Це що таке було? Що за чудовисько? — шепотів переляканий Горохов.

— Чи помітили ви здоровенний ріг у нього на носі? — запитав Горюнов, не менш уражений.

— І куций поросячий хвостик? — додав Костяков.

— А ось його слід, — сказав Ордин, показуючи на відбиток ноги на мокрому місці стежки, куди вилили зайву воду.

Цей слід мав майже вісімнадцять сантиметрів у діаметрі й закінчувався западинами, залишеними кількома копитами.

— Отже, ми бачили ще одну живу скам’янілість — викопного довгошерстого носорога! — сказав Ордин.

— Та дідько забирай цю скам’янілість за її жвавість! — вигукнув Костяков. — Вона весь наш обід згидила.

Справді, носоріг, який пронісся стежкою як ураган, накоїв лиха: казанок із супом був відкинутий у кущі й, звичайно, порожній, м’ясо валялося на траві, палички із шашликом розтоптані, чайник лежав трохи осторонь.

— Починай спочатку, кухарю! — посміхнувся Горохов, підбираючи казанок і чайник, щоб іти за водою.

— Яке незграбне чудовисько! — бурчав Костяков, збираючи розкидані шматочки м’яса. — Мало йому було місця на стежці!

— Іншим разом будемо розумнішими, — сміявся Горюнов, — й розташуємося осторонь від звіриного тракту!

— Ще хтось біжить! — крикнув Ордин і стрибнув у кущі; інші поспішили за ним.