Розділ «Розклад уроків»

Знову два удари.

Так Шполєнгауерка задавала тон цієї молитви попереду мене, так тривав далі той крик позаду мене, а я розмірено відбивав собі склади на бляшанці, роблячи гарну міну в тій сміховинній грі, аж поки Шполєнгауерка — вже й не знаю, яка муха її вкусила, — раптом зірвалася з місця, вочевидь розлютившись, тільки ж не на отих бовдурів позаду мене, ні, то через мене щоки її спалахнули гарячковим рум'янцем, то безневинний Оскарів барабан став для неї каменем спотикання, достатнім для того, щоб узятися за барабанщика, який так упевнено відбивав ритм.

— А тепер слухай мене, Оскаре! Четвер: краєзнавство?

Пустивши повз вухо слівце «четвер», я вдарив у барабан чотири рази за краєзнавство, по двічі — за лічбу й письмо, а закону Божому посвятив не чотири удари, як належить, а три триєдиних, єдинорятівних удари.

Однак Шполєнгауерка цього мого відступу не завважила. Їй було однаково осоружне будь-яке гупання в барабан. Вона заходилася раз у раз, як незадовго перед цим, випускати свої геть пообрізувані кігтики, намагаючись раз у раз схопити барабана.

Та не встигла вона й доторкнутися до моєї бляшанки, як я випустив на волю свій скловбивчий крик, і після нього троє аж надто великих класних вікон лишилися без горішніх шибок. Жертвою ще одного крику стали середні шибки. До класу безперешкодно полилося м'яке весняне повітря. Те, що третім криком я знищив і нижні шибки, загалом було вже зайвим зухвальством, просто-таки безглуздою витівкою, бо Шполєнгауерка сховала свої кігтики вже після того, як гавкнули горішні й середні шибки. Замість того, щоб через звичайнісінькі і, з мистецького погляду, досить сумнівні пустощі розправлятися над останніми шибками, Оскар учинив би, бачить Бог, куди розважливіше, якби не спускав з ока Шполєнгауерку, що тим часом рвучко відскочила назад.

Дідько її знає, звідки, яким чудом у неї з'явилася в руках ота різка. Але вона раптом з'явилася, здригаючись у тому самому повітрі класної кімнати, що змішалося з весняним подмухом, і в руці фройляйн Шполєнгауер та різка цвьохнула, голодно, спрагло звиваючись, ласа до шкіри, що репає під її ударами, рада почути власний свист і замінити собою численні фіранки на втіху обох сторін. І вчителька ляскала нею по моїй парті так, що з каламаря фіолетовим язичком вискочило чорнило. А коли я не схотів підставити їй руку, вона вдарила по барабану. Вона вдарила по моїй бляшанці. Вона, ота Шполєнгауерка, вдарила по моєму бляшаному барабану! Навіщо, хто дав їй таке право? Гаразд, коли вже їй так скортіло вдарити, то чому саме по моєму барабану? Хіба позаду мене сиділо мало отих помитих, чистеньких йолопів? Невже це мала бути неодмінно моя бляшанка? Чому саме Шполєнгауерці, яка нічого, ну анічогісінько не тямила в барабанному бою, забаглося здійняти руку на мій барабан? А що то так зблиснуло у неї в очах? Що то в ній засів за звір, якого так розбирала нетерплячка вдарити? З якого зоопарку він утік, якої поживи шукав, за чим гнався?.. І на Оскара найшло, воно його квапило, не знаю вже, з яких глибин підіймаючись, проникаючи крізь підошви черевиків і підошви ніг, пробираючись угору, опановуючи його голосовими зв'язками, примушуючи видати нестямний крик, якого цілком вистачило для того, щоб лишився без жодної шибки увесь отой чудовний готичний собор з такими гарними вікнами, в які потоком лилося, заломлюючись, світло.

Одне слово, я створив подвійний крик, який просто-таки обернув на порох обоє скелець в окулярах Шполєнгауерки. Із брів у неї ледь сочилася кров, коли вона, витріщаючись із тепер уже сліпої оправи, навпомацки відступила назад і, зрештою, почала якось негарно, аж надто нестримано й жалісно, як на вчительку народної школи, плакати, тоді як вся ота ватага в мене за спиною злякано принишкла, і декотрі хлопці вже поховалися під партами, а декотрі просто сиділи й вицокували зубами. Дехто навіть переповзав з парти на парту, посуваючись ближче до матерів. А ті, збагнувши, якої шкоди завдано, заходилися шукати винного й уже хотіли були накинутися на мою матусю, і таки, либонь, і накинулися б, якби я, прихопивши барабана, не вислизнув із-за парти.

Прошмигнувши повз підсліпувату Шполєнгауерку, я дістався до матусі, якій загрожували оті фурії, схопив її за руку й потяг із 1-А класу, де тепер гуляли протяги. Лункі коридори. Кам'яні сходи для дітей-велетів. Хлібні крихти у гранітних чашах з водограйчиками. У відчиненій спортивній залі під турніком тремтіли хлопчики. Матуся все ще тримала в руці цидулку з розкладом уроків. Перед порталом школи Песталоцці я забрав у неї ту цидулку й зробив із розкладу уроків паперову кульку, позбавлену будь-якого сенсу.

Але фотографові, який між колонами порталу підстерігав першокласників з матерями та фунтиками, Оскар дозволив зняти себе з подарунком, який не згубився в усьому тому гармидері. Визирнуло сонце, над головою в нас гули класні кімнати. Фотограф поставив Оскара перед імітованою шкільною дошкою, на якій було написано: «Мій перший день у школі».