Розділ «Розклад уроків»

Одначе коли фройляйн Шполєнгауер не пощастило потрапити в лад моєму барабану відразу, вона повернулася до своєї колишньої, простолінійно-безглуздої, до того ж погано оплачуваної ролі, взяла себе в руки, що взагалі час від часу доводиться робити вчителькам, і промовила:

— Ти, звісно ж, — малий Оскар. Ми вже багато про тебе чули. Як же славно ти вмієш барабанити! Чи не так, діти? Адже наш Оскар — добрий барабанщик?

Діти зчинили ревище, матері щільніше збилися до гурту, а Шполєнгауерка тим часом опанувала себе цілком.

— А тепер, — перейшла вона на фальцет, — сховаймо барабана до класної шафи, він, мабуть, уже стомився й хоче спатки. А потім, після уроків, ти одержиш його назад.

Ще монотонно бурмочучи ці облудні слова, вона продемонструвала мені свої коротко обрізані вчительські нігтики, раз у раз намагаючись тими коротко обрізаними нігтиками схопити мого барабана, що, бачить Бог, і не стомився, і спати не хотів. Поки що я міцно тримав його, обхопивши руками, схованими в рукавах светра, обичайку в білих і червоних зубчиках. Спершу я поглядав на неї, потім, побачивши, що вона непохитно зберігає допотопний, стандартний образ учительки народної школи, подивився крізь неї і виявив усередині у фройляйн Шполєнгауер багато такого, чого вистачило б на три аморальні розділи, та, позаяк ішлося ж про мій барабан, виборсався з її внутрішнього життя й, пронизавши її поглядом поміж лопаток, помітив на шкірі, що непогано збереглася, чималу — завбільшки з гульден — родимку, порослу довгим волоссям.

Чи то вона відчула, що я бачу її наскрізь, чи то справа була в моєму голосі, яким я, не завдаючи шкоди їй самій, уже застережливо дряпнув праве скельце її окулярів, але фройляйн Шполєнгауер передумала вдаватися до грубої сили (кісточки на пальцях у неї тим часом уже побіліли, як крейда), та й дивитися крізь подряпані окуляри, либонь, теж не любила — через це по шкірі в неї пішов мороз, отож вона мерзлякувато зіщулилася, відпустила мого барабана й, мовивши тільки: «Але ж і злючка ти, Оскаре!» — кинула на матусю, яка й так не знала, куди сховати очі, докірливий погляд, а тоді облишила мені анітрохи не сонного барабана, крутнулася на своїх низеньких підборах, повернулася до кафедри, видобула з теки інші окуляри — вона в них, мабуть, читала, — рішуче зірвала з носа ті, що їх шкрябонув мій голос, як ото, бува, пошкрябають нігтем віконну шибку, напустила на себе такого вигляду, ніби я осквернив їй окуляри, посадила на ніс, відставивши вбік мізинця, інші, потому вся витяглась, аж усередині в неї щось хруснуло, і, знову сягнувши рукою до теки, оголосила:

— А тепер я зачитаю вам розклад уроків.

Зі свинячої шкіри вона видобула стосик папірців, вибрала з-поміж них один, решту роздала матерям, тобто й моїй теж, і нарешті почала розтлумачувати шестирічним, які вже нетерпляче совалися за партами, що ж то воно за розклад уроків:

— Понеділок: закон Божий, письмо, лічба, ігри. Вівторок: лічба, каліграфія, співи, природознавство. Середа: лічба, письмо, малювання, малювання. Четвер: краєзнавство, лічба, письмо, закон Божий. П'ятниця: лічба, письмо, ігри, каліграфія. Субота: лічба, співи, ігри, ігри.

Фройляйн Шполєнгауер зачитала це нам, як невідворотний присуд долі; цей продукт конференції вчителів народної школи вона озвучила своїм суворим голосом, який не пропускав жодної літери, потому, згадавши про семінарські настанови, «прогресивно полагіднішала», радісно ойкнула й по-педагогічному добросердо вибухнула:

— А тепер, любі дітки, повторімо все це хором. Отже: понеділок?

Орда ревонула:

— Понеділок!

Тоді вона:

— Закон Божий!

Хрещені язичники рикнули: «Закон Божий». Я свій голос пощадив, а натомість вибив ті релігійні слівця на бляшанці.

За спиною в мене хлопці вслід за Шполєнгауеркою горлали:

— Пись-мо!

На це мій барабан відповів двома ударами.

— Лічба!