Розділ «Розклад уроків»

Ян Бронський, який після Великодня однаково хотів віддати свого Стефана до польської народної школи, стояв на своєму й уже вкотре заявляв моїй матусі й Мацератові: він, мовляв, — польський службовець, і за чесну роботу на Польській пошті польська держава йому чесно платить. Зрештою, він, мовляв, поляк, і Гедвіґ теж стане полькою, як тільки задовольнять її клопотання. До того ж такий кмітливий і обдарований вище середнього хлопчик, як Стефан, німецьку мову вивчить і вдома, а щодо малого Оскара — вимовляючи ім'я «Оскар», Ян щоразу легенько зітхав, — то Оскарові, як і Стефану, мовляв, так самісінько шість років, але він ще не вміє до пуття й розмовляти, він, як на свій вік, узагалі досить відстав у розвитку, а щодо того, що він не росте, то треба, мовляв, усе ж таки спробувати, бо обов'язкова шкільна освіта — це обов'язкова шкільна освіта, за умови, звісно, що шкільне начальство не заперечуватиме.

Шкільне начальство висловило сумнів і зажадало медичного висновку. Голац назвав мене здоровим хлопчиком, у якого зріст трирічної дитини, але який розумовим розвитком — хоч він, мовляв, іще добре й не розмоляє — ні в чому не поступається п'ятишестирічним дітям. Окрім того, Голац згадав іще про мою щитовидну залозу.

Поки мене оглядали та обстежували, на всіх тестуваннях, що стали мені вже звичними, я поводився спокійно — від «байдуже» до «доброзичливо», тим більше що відібрати в мене барабана ніхто не намагався. Ніхто з тих, хто мене обстежував і тестував, ще не забув, як пішла прахом Голацова колекція змій, жаб та ембріонів, тож усі цього побоювались.

Лише вдома, і то вже першого ж таки шкільного дня, мені довелося показати, на що здатний алмаз у моєму голосі, позаяк Мацерат, усупереч здоровому глузду, зажадав, щоб я вирушив до школи Песталоцці через Фрьобелівський луг без барабана й щоб я взагалі не брав його, мого бляшаного барабана, з собою до школи.

А коли Мацерат зрештою дав волю рукам і спробував узяти те, що йому не належало, чим він навіть не вмів користуватися, до чого в нього не стояли руки, я розкричав навпіл вазу, про яку казали, нібито вона справжня. Після того, як справжня ваза у вигляді двох справжніх половинок опинилася на підлозі, Мацерат, який дуже любив ту вазу, хотів був ударити мене рукою. Але цієї миті підхопилася матуся, втрутивсь і Ян, який зі Стефаном і шкільним подарунковим набором на хвилинку, ніби мимохідь, зазирнув до нас.

— Прошу тебе, Альфреде, — сказав він своїм спокійним, єлейним голосом, і Мацерат, вражений Яновим синім і матусиним сірим поглядами, опустив руку й сховав її до кишені штанів.

Школа Песталоцці містилася в новій, по-сучасному оздобленій фресками й графіті, чотириповерховій, видовженій коробці з червоної цегли і з пласким дахом; сенат багатого на дітей передмістя побудував її на галасливі вимоги тоді ще активних соціал-демократів. Мені та коробка сподобалася, нівроку, якщо, звісно, не брати до уваги тамтешнього запаху та хлопців-гімнастів у стилі модерн на графіті та фресках.

Перед порталом на гравію, між захисними залізними стояками, схожими на єпископські патериці, росли неприродно крихітні, а проте зелені деревця. З усіх боків до школи стікалися матері, тримаючи в руках пістряві шпичасті фунтики й тягнучи за собою галасливих або зразкових хлопчиків. Оскар ще зроду не бачив, щоб стільки матерів пхалося в той самий бік. Здавалося, немовби вони поспішають на прощу до якогось базару, де мають виставити на продаж своїх первістків чи других дітей у сім'ї.

Цей шкільний запах, що, десятки разів описаний, своєю інтимністю перевершує всі відомі на світі аромати, відчувався вже у вестибюлі. На кахельній підлозі в залі стояли, довільно розташовані, чотири чи п'ять Гранітних чаш, і з численних отворів у дні кожної одночасно били вгору водяні струмені. Ті чаші, що їх пообступали хлопці, зокрема й мого віку, нагадували мені свиноматку в мого дядька Вінцента у Бісау — та теж лягала часом на бік і терпіла такий самий спраглий і немилосердний натиск своїх поросят.

Хлопці нахилялися над чашами, над прямовисними водяними вежками, що безперестанку завалювалися в себе, чуби в них спадали на лоба, а вони роззявляли роти й ловили водограйчики. Вже й не знаю — пили хлопці чи просто бавилися. Іноді вони по двоє, майже одночасно і з роздутими щоками випростувалися й непристойно гучно бризкали один одному в обличчя нагрітою в роті водою, запевне змішаною зі слиною та хлібними крихтами. Ступивши до вестибюля, я з дурного розуму зазирнув до відчиненої гімнастичної зали відразу ліворуч і побачив там шкіряного коня для стрибків у довжину, підвісні жердини й линви, а також жахливого турніка, що всім своїм виглядом ніби вимагав крутнути на ньому «сонце». Ту ж мить я відчув спражню спрагу, яку годі було потамувати, й мені вже хотілося кинутись до тих хлопців, щоб і собі випити бодай ковточок води. Але попросити в матусі, що тримала мене за руку, підняти Оскара — від горшка два вершки — до чаші я не міг. Навіть якби я став був на свого барабана, то до водограйчика однаково не дотягся б. Та коли я, трохи підстрибнувши, зазирнув через край однієї з тих чаш і побачив, що жирні хлібні рештки майже не дають воді стікати й у чаші стоять такі собі гидкі помиї, пити мені відразу перехотілося, спрага, яку я, блукаючи поглядом серед отого гімнастичного причандалля в хаосі спортивної зали, викликав хоч і подумки, а проте мовби навсправжки, минула.

Матуся повела мене монументальними, розрахованими на велетів сходами нагору, потім лункими коридорами до кімнати, де над дверима висіла табличка з написом «1-А». У кімнаті вже було повно хлопців мого віку. Їхні матері стояли попід стіною навпроти вікон і згорненими на грудях руками притискали до себе традиційні строкаті, внизу шпичасті, а вгорі запаковані цигарковим папером і вищі від мене фунтики — подарунок на перший шкільний день. Матуся теж принесла з собою такого фунтика.

Щойно я, тримаючись за її руку, переступив поріг, ті людці розсміялись і матері тих людців також. Одного опецькуватого, що спробував був постукати в мій барабан, я, щоб не трощити своїм голосом шибок, мусив кілька разів копнути ногою в голінку, після чого той шалапут скопитивсь на підлогу, ще й гримнувся своєю прилизаною довбешкою об парту, а я схопив від матусі запотиличника. Той шалапут — у крик. Я, звісно, кричати й не думав, адже я кричав лише тоді, коли в мене намагалися забрати барабана. Матуся, якій ця сутичка на очах у решти матерів була дуже неприємна, запхала мене за першу парту в тому ряду, що біля вікон. Парта, певна річ, була мені зависока. Але далі назад, де сиділи людці ще нахабніші й у ще ряснішому ластовинні, парти були ще більші.

Я лишився задоволений і сидів спокійно, бо жодної причини непокоїтись не бачив. Матуся — як мені здалося, все ще збентежена — втиснулася поміж решти матерів. Певно, їй було соромно перед своїми посестрами за мою так звану затримку в розвитку. А ті стояли з таким виглядом, немовби мали вагомі підстави пишатися своїми бовдурами, що повиганялись, як на мене, аж надто швидко.

Я не міг визирнути з вікна на Фрьобелівський луг, бо високе підвіконня було не для мене так само, як і велика парта. А мені ж так кортіло хоч краєм ока поглянути на той луг, де, як я знав, скаути під орудою городника Ґрефа напинали намети, грались у війну і, як і належить скаутам, робили добро. Не те що я хотів прилучитися до того аж надто уславленого табірного життя. Мене цікавила лише постать самого Ґрефа в його коротких штанях. Адже він любив худеньких, хоч і блідих, хлопців з якомога більшими очима так, що вбрав цю свою любов у форму засновника скаутського руху Баден-Пауела.

Не маючи змоги через таку жахливу архітектуру милуватися з вікна привабливим краєвидом, я сидів, поглядав лише на небо і зрештою цілком задовольнився й цим. З північного заходу на південний схід переселялися все нові й нові хмари, так наче саме в тому напрямку сподівалися на щось особливе. Барабана, який доти жодним ударом палички не натякнув на своє бажання переселитися кудись і собі, я затис між коліньми й шухлядою в парті. Спинка парти, призначена для плечей, захищала Оскарову политицю. Позад мене базікали, щось викрикували, сміялися, плакали — одне слово, галасували мої так звані однокласники. У мене запускали паперовими кульками, але я навіть не озирався: цілеспрямовані хмари мали для мене куди естетичніший вигляд, ніж орда геть звихнених придурків, що кривлялися та казились.

Спокійніше стало в 1-А класі аж тоді, як увійшла жінка, що назвалася «фройляйн Шполєнгауер». Мені вгамовуватися не треба було, адже я й так сидів цілком сумирно і, замкнувшись у собі, чекав, що буде далі. Та якщо вже геть по щирості, то Оскар узагалі не вважав за потрібне чогось чекати, адже розваги йому не були потрібні, тож він нічого й не чекав, а просто сидів, відчуваючи лише свого барабана, і тішився хмарами за чи, правильніше сказати, перед по-великодньому помитим шкільним вікном.

Фройляйн Шполєнгауер була в незграбно пошитому костюмі, що надавав їй суворого чоловічого вигляду. Це враження ще дужче поглиблював цупкий і тісний комірець сорочки, який застібався на горлі, збирав на шиї зморшки і якого — принаймні так мені здалося — можна було відстібати й прати окремо від сорочки. Щойно фройляйн Шполєнгауер ступила в своїх туристських черевиках до класу, як їй скортіло відразу здобути загальну любов, тож вона поставила запитання:

— Ану ж, любі дітки, чи вмієте ви співати яку-небудь пісеньку?

Ту ж мить знялося ревище, яке вона сприйняла як ствердну відповідь на своє запитання, бо відразу неприродно високо завела веснянку «Ось і травень настав», хоч надворі була ще тільки середина квітня. Як тільки фройляйн Шполєнгауер нагадала про настання травня, у класі вибухнуло справжнє пекло. Не чекаючи на знак починати й не знаючи до пуття слів, не маючи ані найменшого відчуття ритму, навіть такого простенького, як у цієї веснянки, хлопці позаду мене, намагаючись перекричати один одного, загорлали так, що зі стін посипався тиньк.

Мені було шкода цієї Шполєнгауер — попри її жовтувату шкіру, попри підстрижені «під хлопчика» коси й чоловічу краватку, що виглядала з-під ріжків комірця. Отож відірвавшись від хмар, у яких цього дня вочевидь не було уроків, я набрався духу, рвучко вихопив із-за підтяжок палички і гучно й дохідливо почав відбивати на барабані такт пісеньки. Проте ватага у мене за спиною не мала ні розуміння, ні слуху. Тільки фройляйн Шполєнгауер підохотливо кивнула мені головою, всміхнулася до гурту матерів, що поприлипали до стіни, якось по-особливому, примруживши очі, поглянула на матусю, і я сприйняв це як заклик спокійно барабанити далі, щораз ускладнюючи дріб і демонструючи всю свою майстерність. Ватага в мене за спиною вже давно урвала свої дикі крики. Я вже уявляв собі, нібито мій барабан усіх наставляє, вчить, обертає моїх однокашників на моїх учнів, та раптом Шполєнгауер виросла перед моєю партою, уважно й навіть не те що силувано, а радше якось нестямно всміхаючись, подивилася на мої руки й на мої палички, спробувала навіть відбити разом зі мною такт і на мить постала в моїх очах такою собі досить симпатичною, хоч і не дуже молодою, дівчиною, яка, забувши про те, що вона — вчителька, махнувши рукою на все, що її професії приписують карикатури, прибирає людських рис, тобто стає пустотливою, допитливою, позбувається своєї одноплановости, свого моралізування.