Розділ «Підмізинний палець»

І я в Марії не розчарувався. Вона того Штенцеля покинула, обладнала за мої гроші першокласну крамницю на Фрідріхштрасе, а тиждень тому в Оберкаселі, як учора радо й не без вдячности повідомила мені Марія, пощастило відкрити ще й філію тієї крамниці, заснованої три роки тому.

З котрого ж це турне я тоді повернувся — із сьомого чи з восьмого? То було в спекотному місяці липні. На Головному вокзалі я підкликав таксі й поїхав простісінько до нашої агенції. І на вокзалі, й перед адміністративною будівлею на мене чатували надокучливі збирачі автографів — пенсіонери й бабці, яким краще було б няньчити внуків. Я відразу подався до кабінету шефа; двері, як завжди, навстіж, до залізної меблі вів той самий килим, але за столом сидів не мій наставник, і на мене чекало не моє крісло на коліщатах, а усмішка доктора Дьоша.

Бебра помер. Мого наставника не стало на світі вже кілька тижнів тому. На його бажання мені про його тяжкий стан нічого не повідомили. Моє турне не повинно було перервати ніщо, навіть його смерть. Невдовзі по тому розпечатали заповіт, і виявилося, що Бебра лишив мені чималу спадщину, а також портрет Розвіти; однак зазнав я й відчутних фінансових втрат, бо надто пізно відмовився від двох уже підписаних контрактів на турне — в Південній Німеччині й Швейцарії — і через це мав платити неустойку.

Якщо не брати до уваги кількох тисяч марок, то Бебрина смерть глибоко мене вразила й надовго вибила з колії. Я замкнув свого барабана й майже не виходив з кімнатки. На додачу мій товариш Клеп тоді саме одружувався з рудою дівкою, що торгувала сигаретами, — одружувався просто через те, що колись подарував їй свою фотокартку. Незадовго до весілля, на яке мене, до речі, не запросили, Клеп вибрався зі своєї кімнати, переїхав до Стокгольма, і в Цайдлєра лишився тільки один винаймач — Оскар.

Мої взаємини з їжачком трохи змінилися. Після того, як майже в усіх газетах замигтіло моє ім'я жирним шрифтом, він почав ставитися до мене надзвичайно шанобливо й дав мені — за відповідну платню, звісно — ключа від порожньої комірчини сестри Доротеї; згодом я ту комірчину й зовсім винайняв, щоб Цайдлєр її нікому не здав.

Отож моя журба мала свій шлях. Я розчиняв обоє дверей і рушав від ванни в своїй кімнатці кокосовою постілкою в коридорі до Доротеїної комірчини, там спинявся, тупо дививсь у порожню шафу, давав дзеркалу над комодом поглумитися наді мною, у відчаї застигав перед важким незасланим ліжком, рятувався втечею до коридору, втікав від кокосових волокон до своєї кімнатки, але й там довго не витримував.

Один спритний підприємець зі Східної Пруссії — він утратив маєток у Мазурах, — розраховуючи, мабуть, на самотніх людей, відкрив неподалік від Юліхерштрасе заклад, який називався просто й недвозначно: «Собаки на прокат».

Там я й узяв свого Люкса, міцного, трохи вгодованого ротвейлера, чорного й лискучого. З ним я тепер виходив гуляти, щоб не снувати туди-сюди в Цайдлєровому помешканні — від моєї ванни до порожньої шафи сестри Доротеї.

Пес частенько виводив мене на берег Райну. Там він заходжувався гавкати на пароплави. Нерідко Люкс водив мене й до Рата, у Графенберзький ліс. Там він заходжувався гавкати на закохані парочки. А наприкінці липня п'ятдесят першого Люкс повів мене до Ґересгайма, в передмістя Дюсельдорфа; той Ґересгайм, скориставшися своєю промисловістю — чималеньким скляним заводом чи що, — сяк-так приховував своє провінційно-сільське походження. Відразу за Ґересгаймом починалися садові ділянки, а між ними, біля них і за ними пооточували себе огорожами пасовища й погойдувалися хліба — здається, то було жито.

Чи я вже згадував про те, що день, коли мій пес повів мене до Ґересгайма, а звідти, поміж садовими ділянками та пшеничними полями, — за Ґересгайм, видався спекотним? Аж коли останні будинки передмістя лишилися позаду, я спустив Люкса з повідця. Проте він тримався при нозі, він був вірний пес, навдивовиж вірний, бо цей собака з прокату мусив виявляти вірність до багатьох господарів.

Одне слово, Люкс мене слухався, бо ротвейлер — це вам не якась там такса. Одначе мені така собача слухняність видалася зайвою; як на мене, то нехай би Люкс трохи побігав, пострибав, я навіть копнув його ногою, щоб він не сидів, але він хоч і відходив від мене, то ніби всупереч докорам сумління, і раз у раз повертав свою голову на лискучій чорній шиї, й дивився на мене, як ото кажуть, відданим собачим поглядом.

— Іди геть, Люксе! — вимагав я. — Іди геть!

Люкс кілька разів слухався й відбігав, але дуже ненадовго, і я аж із полегкістю зітхнув, коли він нарешті десь трохи затримався, зник у житі, що, як і належало хлібам, хвилями гойдалися од вітру. Та що я кажу, який там вітер — було тихо-тихо, як ото перед грозою.

«Либонь, погнався за кроликом», — подумав я. А може, і йому скортіло лишитися на самоті, скористатися нагодою й побути собакою, як і Оскарові хотілося не надовго зостатися без собаки й побути людиною.

Місцевість тут моєї уваги не привертала. Ні садові ділянки, ні сам Ґересгайм, ані пласке, повите серпанком місто, що лежало за ним, мого погляду не приваблювало. Я сів на порожню, поіржавілу котушку з-під дроту, яку я мушу назвати все ж таки барабаном, бо Оскар, щойно вмостившись на тій іржавій залізяці, почав барабанити по ній кісточками пальців. Було тепло. Костюм мені тиснув, для літа він був надто важкий. Люкс десь бігав і все ще не повертався. Барабан із-під дроту — це було, звісно, не те, що мій бляшаний барабан, і все ж таки я помаленьку відпливав у минуле, а коли сів на мілину, коли не міг посуватися далі, коли в уяві почали раз у раз поставати ті самі картини останніх років, сповнені спогадів про лікарню, то знайшов на землі дві дерев'яні палички й сказав собі: «Стривай, Оскаре, ану ж погляньмо нарешті, хто ти є і звідки ти прийшов». І ту ж мить наді мною спалахнули обидві оті шістдесятиватні лампочки, як тієї години, коли я з'явився на світ. Між ними тріпотів крильцями нічний метелик, десь далеко немовби пересувала важкі меблі гроза, я почув Мацератів голос, а вслід за ним — матусин. Мацерат обіцяв мені крамницю, матуся — іграшку: у три роки я мав одержати барабана, тож Оскар і намагався прожити ті три роки якомога швидше. Я їв, я пив, зригував, поправлявся, давав себе приколисувати, зважувати, сповивати, купати, чистити, потрушувати присипкою, робити щеплення, любити, називати на ім'я, усміхався, коли мене про це просили, радісно скрикував, коли хотів цього сам, засинав, як наставала пора спати, вчасно прокидався, а ві сні робив таке личко, яке дорослі називають янгольським. Я багато разів захворював на бігунку, часто застуджувався, підхопив кашлюка, якийсь час ходив із ним і позбувся його аж тоді, як осяг важкий ритм цієї хвороби й назавжди зберіг її в своїх пальцях, бо п'єска «Кашлюк», як ви вже знаєте, була в моєму репертуарі, і коли Оскар перед двома тисячами слухачів видавав на барабані того «Кашлюка», всі дві тисячі стареньких дідусів і бабусь заходилися кашлем.

Прибіг Люкс і, скімлячи, потерся об моє коліно. Ох уже мені цей собацюра з прокату! Якби не самотність, я б його повік не взяв. Пес стояв на своїх чотирьох лапах і помахував хвостом — собака собакою, і погляд у нього був собачий, а в слинявій пащі він щось тримав: чи то паличку, чи то камінчика — а що ж іще потрібно собаці!

Перші, такі, важливі для Оскара роки поволі танули в моїх спогадах. Біль у яснах, що провіщав появу молочних зубів, минав, я стомлено відкинувся назад: дорослий, охайно, трохи тепліше, ніж треба, вдягнений горбань при наручному годиннику, з посвідкою особи й пачкою банкнот у гаманці. В губах у мене вже стриміла сигарета, я підніс сірника й дав тютюнові забити в роті такий неповторний присмак дитинства.

А Люкс? Люкс терся об мене. Я спробував був прогнати його — просто дмухнув на нього димом. Йому це не сподобалось, але він не одійшов, а терся об мене й далі. Пес облизував мене своїм поглядом. Я поблукав очима від одного телеграфного стовпа до іншого, шукаючи на дротах ластівок, — думав нацькувати на них цього надокучливого пса. Одначе ластівок не було, і прогнати Люкса мені не щастило. Він уткнувся мордою мені між ноги й уткнувся в одне місце так упевнено, немовби господар прокатної контори зі Східної Пруссії спеціально навчив його це робити.

Я двічі копнув його підбором. Пес відійшов і стояв, тремтячи, на своїх чотирьох, але мордою й далі тягнувся до мене так настирливо, наче в зубах у нього була не паличка або камінчик, а мій гаманець, якого я, однак, відчував у піджаку, чи годинник, що виразно цокав у мене на руці.

То що ж він усетаки тримав у зубах? І чому воно було таке важливе, що Люксові так хотілося показати його мені?