Розділ «Підмізинний палець»

Тоді Бебра, що сам призначив себе моїм суддею і грав цю роль чудово, натис кнопку на пульті кольору слонової кості, якого тримав на колінах.

Килим у мене за спиною підвів до столу секретарку в зеленому светрі. Вона принесла теку й розгорнула її на тій дубовій площині, яку тримало на собі плетиво із залізних трубок і яка сягала мені до підпоріддя, тож я не мав змоги розгледіти, що там та дівчина у светрі розіклала. А вона вже подавала мені авторучку: за те, щоб Бебра зглянувся наді мною, треба було заплатити власним підписом.

І все ж я зважився поставити кілька запитань у бік крісла на коліщатах. Нелегко було отак наосліп підписатися там, де зробив помітку лакований ніготь.

— Це — трудова угода, — почув я Бебрин голос. — Підписати її треба повним ім'ям. Напишіть: «Оскар Мацерат», щоб ми знали, з ким маємо справу.

Відразу по тому, як я поставив підпис, електродвигун захурчав уп'ятеро гучніше, я підвів погляд від авторучки і ще встиг помітити, як швидкохідне крісло на коліщатах рушило, стало меншим, склалося, з'їхало на паркет і зникло за дверима збоку.

Тепер хтось іще подумає, нібито за тією угодою, яка була в двох примірниках і яку я підписав двічі, я продавав свою душу або Оскар зобов'язувався коїти страшні злочини. Аж ніяк! Коли в передпокої я з допомогою доктора Дьоша заходився вивчати ту угоду, то швидко й легко зрозумів: Оскарове завдання полягало в тому, щоб виступати самому зі своїм барабаном перед публікою так, як я робив це в свої три роки, а згодом ще раз — у «Цибульному погрібці» шинкаря Шму. Концертна агенція брала на себе зобов'язння готувати мої турне, цебто перше ніж на кону вдарить у свою бляшанку «Оскар-барабанщик», добряче вдарити в барабан реклами.

Поки розгорталася рекламна кампанія, я жив з другого щедрого авансу, який мені сплатила концертна агенція «Захід». Час від часу я навідувався до адміністративної будівлі, зустрічався з журналістами, давав себе фотографувати, якось навіть заблукав у тій коробці, де повсюди однаково пахло, все мало однаковий вигляд і, за що не візьмись, сприймалося як щось дуже непристойне, — так ніби хтось обтягнув і ізолював усе величезним, безмежним презервативом. Доктор Дьош і дівчина в зеленому светрі обходилися зі мною люб'язно, і тільки наставника Бебру я ніколи вже не бачив.

Власне, я ще до початку свого першого турне міг би перебратися до кращого помешкання. Але задля Клепа лишався в Цайдлєра, намагався заспокоїти товариша, який засуджував мене за моє спілкування з менеджерами, однак не погоджувався з ним, і до Старого міста вже не ходив, і пива вже не пив, свіжої кров'янки з цибулею не їв, а, щоб підготуватися до майбутніх поїздок залізницею, харчувався в солідних привокзальних ресторанах.

Розводитися тут про свої успіхи було б, на думку Оскара, недоречно. За тиждень до початку турне з'явилися оті перші афіші, що справляли ганебне враження; вони готували мій успіх, називаючи мої концерти виступами чарівника, цілителя, месії. Спершу я мав об'їхати міста в Рурській області. Зали, де я виступав, були розраховані на півтори-дві тисячі глядачів. Я сидів на кону сам-самісінький на тлі чорного оксамитового задника. Мене висвітлював промінь прожектора. На мені був смокінг. І хоч грав я на барабані, на мої концерти приходили аж ніяк не молоді джазфани. Мене слухали, мною захоплювалися дорослі люди віком від сорока п'ятьох років і старші. Щоб уже бути геть точним, скажу: близько чверті моєї публіки становили люди віком від сорока п'ятьох до п'ятдесятьох п'ятьох років. Це була наймолодша частина моїх прихильників. До другої чверті входили люди від п'ятдесятьох п'ятьох до шістдесятьох років. А найчисленнішу й найвдячнішу половину моїх слухачів становили сивенькі дідусі й бабусі. Я звертався до вже літніх людей, і вони мені відповідали, вони не мовчали, коли я змушував говорити свого трирічного барабана, вони раділи, але радість висловлювали не мовою свого віку, а дитячим лепетом і щебетанням трирічних малюків, вигуками «рус, рус, русі», коли Оскар барабанив їм що-небудь із дивовижного життя дивовижного Распутіна. Та куди більший успіх, аніж Распутін, який уже сам собою для більшости слухачів був особистістю надто суперечливою, мені приносили теми, в яких окрема дія, власне, й не звучала, а звучав лише стан, і які я називав так: «Перші молочні зубки», «Давлючий кашлюк», «Довгі вовняні панчохи кусають», «Кому присниться вогонь, той набурить у ліжко».

Старим людям таке подобалося. Вони забували про все на світі. Вони страждали, бо в них прорізувалися молочні зубки. Дві тисячі перестарків заходилися страшним кашлем, бо я заражав їх кашлюком. А як вони чухмарилися, коли я натягав на них довгі вовняні панчохи! Не одна літня жінка, не один літній чоловік мочив собі білизну й сидіння крісла, коли я змушував цих діточок побачити вві сні пожежу. Вже й не пригадую, де це було — чи то у Вуперталі, чи то в Бохумі, ба ні, здається, все ж таки в Реклінґсгаузені: грав я перед старими гірниками, концерт підтримувала коштами профспілка, і там мені спало на думку, що оці старі роботяги, які роками мають до діла з чорним вугіллям, можуть витримати й трішечки чорного страху. Отож ушкварив їм Оскар «Чорну кухарку». І що ж він побачив? Півтори тисячі трударів, яких затоплювала вода в штольнях, які пережили вибухи рудникового газу, страйки й безробіття, через ту злу Чорну кухарку зчинили жахливий крик, жертвою якого — того ж я, власне, цю історію й розповідаю — за важкими віконними шторами стало багато шибок у вікнах концерної зали. Отак кружним шляхом я знов повернув собі той голос, що трощив колись скло, проте користався ним тепер дуже обережно, щоб не нашкодити своєму бізнесу.

Бо моє турне саме бізнесом і було. Коли я повернувсь і сів розраховуватися з доктором Дьошем, то виявилося, що мій барабан — просто-таки золота копальня.

Не почувши від мене запитання про мого наставника Бебру — тим часом я вже втратив будь-яку надію коли-небудь його побачити, — доктор Дьош повідомив мені, що Бебра на мене чекає.

Друга моя зустріч із наставником проходила трохи не так, як перша. Оскарові не довелося стояти перед залізною меблею, натомість він побачив обертове крісло на коліщатах, сконструйоване якраз на його зріст, з електричним двигуном, і стояло те крісло навпроти Бебриного. Ми довго сиділи, мовчали, слухали уривки з газет і розповіді про мистецтво Оскара-барабанщика, що їх доктор Дьош позаписував на плівку й тепер нам прокручував. Вигляд Бебра мав задоволений. А мені оті баляси з баляндрасами газетярів були навіть неприємні. Вони робили з мене культ, приписуючи мені й моєму барабанові цілющу дію. Мовляв, я можу вилікувати неміч пам'яти, й саме тоді вперше зринуло слівце «оскарнізм», яке невдовзі мало стати досить популярним.

Потім дівчина в зеленому светрі принесла мені чаю. Наставникові вона поклала на язик дві пілюлі. Ми гомоніли про се, про те. Він мене вже не звинувачував. Усе було, як багато років тому, коли ми сиділи в кав'ярні «Чотири пори року»; не було тільки синьйори, нашої Розвіти. Коли я помітив, що Бебра, слухаючи мою трохи задовгу розповідь про Оскарове минуле, задрімав, я ще з чверть годинки погрався своїм електричним кріслом на коліщатах, покатався в ньому на паркеті, повертав його ліворуч і праворуч, підіймав та опускав сидіння і ледве змусив себе розлучитися з тим універсальним меблевим витвором, безмежні можливості якого розвивали в людині безневинну розбещеність.

Друге моє турне припало на передріздвяні свята. З урахуванням цієї обставини я й склав свою програму, і численні дифірамби з'явилися як у католицьких, так і в протестантських газетах. Адже давніх, запеклих грішників мені пощастило обернути на дітлахів, які тоненькими голосками зворушливо виспівували Різдвяних пісень. «Задля тебе живу я, Ісусе, задля тебе помру я, Ісусе», — виводили дві з половиною тисячі людей, від яких, з огляду на їхній похилий вік, такої дитинно чистої й ревної віри вже ніхто не сподівався.

Так само зробив я й під час свого третього турне, що проходило в карнавальні дні. На жодному з так званих дитячих карнавалів не було стільки розваг і веселощів, як на моїх виступах, де кожна бабця-трясучка оберталася на простодушну й кумедну наречену, а кожен дідок-зморшок — на ватажка розбійників, який вигукує: «Піф-паф!»

Після карнавалу я підписав контракт із фірмою грамплатівок. Записували мене в студії зі звуконепроникними стінами, і спершу я ніяк не міг призвичаїтися до тієї надзвичайно стерильної атмосфери, але потім звелів почіпляти на стінах величезні знімки дідусів та бабусь, яких можна побачити в будинках для літніх людей та на лавках у парку. Після цього гра в мене пішла так само легко, як у напхом напханих концертних залах.

Платівки розходились, як ото вранці теплі булочки.

І Оскар розбагатів. Чи вибрався я через це з отієї вбогої кімнатки, колишньої ванної в Цайдлєровому помешканні? Ні, я звідти не вибрався. Чому не вибрався? Через мого товариша Клепа, а також через оту порожню комірчину за дверима з молочно-білою шибкою, де колись жила й дихала сестра Доротея. І що ж Оскар зробив із такою купою грошви? Він зробив Марії, своїй Марії, одну пропозицію.

Я сказав Марії: якщо ти, мовляв, даси своєму Штенцелєві відкоша, не лише не вийдеш за нього, а й узагалі виставиш його за двері, то я куплю тобі по-сучасному обладнану крамницю делікатесних товарів, бо ти, люба моя Маріє, народжена, зрештою, для торгівлі, а не для якогось там приблудного пана Штенцеля.