Розділ «То пора мені чи не пора?»

— Тече, тече! — закричав він і своїм криком повернув пана Файнґольда з Галичини, відірвав Марію від молитви й навіть змусив обох молодих росіян, що так само сиділи на мурі й гомоніли собі, поглядаючи в бік Брьозена, хутко й злякано зиркнути на нас.

Старий Гайландт стромив лопату в пісок, узяв кайло й приклав ту синювато-чорну залізяку мені до потилиці. Холод подіяв. Кров текла вже не так. Гайландт знову взявся за лопату, піску біля ями лишалося небагато, а невдовзі й кров у мене текти перестала. Але ріст мій не припинився, він віддававсь усередині в мене якимсь скреготом, шумом і потріскуванням.

Коли старий Гайландт упорався з могилою, він висмикнув з однієї із сусідніх могилок трухлявого дерев'яного хреста без напису й увіткнув його в наш свіжий горбик — десь так між Мацератовою головою й моїм похованим барабаном.

— Готово! — мовив старий, узяв Оскара, який не міг іти сам, на руки, поніс його і повів за собою з кладовища й решту, навіть молодих росіян з автоматами, — через повалений мур і танковою колією до візка, що його ми покинули на трамвайній колії, перегородженій танком.

Я дивився через плече назад, на заспенське кладовище, Марія несла клітку з хвилястим папугою, пан Файнґольд — реманент, Куртик не ніс нічого, обидва росіяни несли надто маленькі пілотки й надто великі автомати, а приморські сосни згиналися й корчились.

З піску — на асфальт. На обгорілому танку сидів Пришелепко Лео. Високо в небі — літаки, вони летіли в бік Гели, летіли з боку Гели. Пришелепко Лео намагався не забруднити своїх рукавичок об чорний Т-34.

Сонце разом зі своїми набучавілими хмаринками опускалося на Турмберґ — гору біля Сопота. Пришелепко Лео з'їхав із танка й стояв рівно, мов палиця.

Побачивши Лео, старий Гайландт пожвавішав:

— Ви лишень погляньте на нього! Тут світ перевертом іде, а Пришелепкові Лео хоч би хни — його ніщо не бере! — Він доброзичливо поплескав вільною рукою по чорному сурдуту, а панові Файнґольду пояснив: — Це — наш Пришелепко Лео. Тепер він хоче висловити нам співчуття й потиснути руку.

Так усе й сталося. Лео змахнув рукавичками, потім, велемовно розпатякуючи, як він зазвичай це робив, висловив усім співчуття, й запитав:

— А ви бачили Господа? Чи бачили ви Господа?

Господа ніхто не бачив. Марія, вже й не знаю навіщо, подарувала Лео клітку з хвилястим папугою.

Коли Лео ступив ближче до Оскара, якого старий Гайландт поклав на візок, обличчя в Пришелепка ніби розпалося, вітер підхопив його одяг, у ноги йому вселився танок.

— Господь! Господь! — кричав він, стрясаючи в повітрі кліткою з папугою. — Ви тільки погляньте на Господа — як він росте! Ви тільки погляньте — як він росте!

Зненацька його разом із кліткою підкинуло вгору, і він побіг, полетів, він пустився в танок, захитавсь, упав, десь дівся разом із пташкою, що кричала, він і сам обернувся на пташку, в нього виросли крила, він замахав ними й полетів у бік поливних полів. І крізь голоси обох автоматів до нас долинув його крик:

— Він росте! Він росте!

Той крик не урвався й тоді, коли обом молодим росіянинам довелося перезаряджати автомати.

— Він росте!

І навіть коли вже знов озвалися автомати, коли Оскар уже падав сходами без східців у чимдалі глибшу, невблаганну знемогу, я й далі чув голос птаха, голос ворона — то Лео проголошував світові:

— Він росте! Він росте! Він росте!